Розділ 1. Думки Леона

2424 рік. Німеччина, Берлін. За увесь час, у місті змінилося повноцінне життя людей: вони жили, як сказати, електронно, літали та їхали на нових машинах сучасного майбутнього, а готували швидко і просто, за допомогою сонячних батарей. Сонячні батареї стали найкращими замінниками електроенергії в світі. Тепер, за допомогою них, можна дивитися телевізор, коли день або ніч; можна швидко та легко заряджати телефон; краще готувати їжу через електричну плиту; економно та чисто. Усе це виглядало просто як у казці. Але ми зараз перейдемо до однієї квартири, у якому жив один відомий діджей...

У квартирі, на чотирнадцятому поверсі, жив собі один молодий чоловік, якого звали Леон. Він був відомим діджеєм на увесь світ і кожна його електронна нота, яка грала у його музиці, була дуже витонченою та гарною. Він творив свою музику у своєму стилі, який він дуже сильно обожнював: у стилі техно. Звісно, творити музику кожний музикант може, але не звичайна людина, яка пише для вас цей твір. Тому, у Леона пісні були безплагіатні, але деякі мали рекавери та деякі декопії відомих пісень. Звісно, його кімната у квартирі була повністю прикрашена картинами відомих співаків зі світу та його альбомами, які він творив самостійно. Він мав небагато друзів, ходить не кожний, але кожний день до вечірки — в барі, де було прикольно та шалено. Але одного дня, Леон чомусь засмучено думав над своїми думками: як йому тепер бути у майбутньому, якщо він відомий діджей, а ідей до музики зовсім немає. Ну, зараз ми з вами про це і дізнаємося.

Одного разу, було це мабуть у понеділок, Леон у своїй кімнаті обговорював на самоті свої деякі думки, і сидів біля віконної стіни, через яку майже було видно усе місто. Леон у цей час подумав над ще одним запитанням:

„Неймовірно! Живу у такому гарному світі, де майже все змінилося! Але це лише початок, Леоне. Так, так! Це лише початок... Але, як мені звеселяти своїх улюблених фанатів моєї музики, якщо у мене вже зникають ідеї створення музики? Ні, я можу створити якусь рекаверну пісню, але це вже плагіат минулої пісні, яка мала ж такі самі ноти та такі ж самі слова! Тепер, я нічого вже не розумію, як мене бути далі...“ — Джон щось проговорював через закритий ріт, ходив по своїй кімнаті туди-сюди, і нарешті, у нього булькнула ще одна думка: „А якщо... Якщо, мені краще кинути свою творчу працю? Що як, мені не вдасться знайти усі секрети мого улюбленого музичного стилю техно? Я ж не можу підвести своїх найкращих друзів та моїх фанатів! Інакше, це буде погано, ніж взагалі добре...”

Так минали секунди, хвилини та години, коли Леон перестав думати над своїми думками, коли він побачив на своїй стіні, біля ліжка, свій перший альбом. Він підійшов до нього, і подумав: чи не час йому створити новий альбом або ж створити нову діджеєвську мелодію? Тому, він зняв зі стіни свій перший альбом, який виглядав як картина, трохи більша, і знову задумався:

„Це був твій особливий день, Леоне. Коли ти у свої перші двадцять років створив свій перший альбом „Lamakiy“ та свою першу пісню „Smertzhausen”! Ото було чудово! Я так радів своїй кар'єрі, що вирішив не покидати її взагалі! А нащо, якщо це мені довподоби? Та й взагалі: я вже створив сотні альбомів й сотні мелодій, і хочеться ще більше мелодій, яка ніколи не буде плагіатитися без дозволу її автора. Ох, такі у мене ідеї виникали, а витратив їх лише на 5 років! Тепер, як мені бути, і що мені робити з моїми альбомами та своєю кар'єрою далі, якщо зовсім ідей до цього немає?“

І так, довелося Леону відправитися у ванну кімнату та придивитися на себе ближче. Він, коли зайшов до ванної кімнати, здивовано глянув на себе: чи не постарів він так швидко? На жаль це йому лише здалося, бо він, коли ще вчився у школі, ненавидів біологію (можна ще сказати: він її ігнорував). Адже там треба було дізнатися, хто такі люди й тварини (лише оце він вивчав, а ще — економіку з неї), як вони появилися на Землі, як розвивалися, та як вони із звичайних мавп стали розумними людьми. Тому, Леон увесь час дивився у дзеркало, не думаючи про те, що на нього чекає попереду. Та навряд чи можна про це думати, бо він навіть не починав свою першу подорож. Тому, через кілька хвилин, після одно-годинної задивлення у дзеркало, Леон пішов з відчаєм назад до кімнати, не зважаючи на те, що коїлося у його місті взагалі.

Коли він повернувся до своєї кімнати, він засмутився:

— Та до чого я тут живу? І чому? Я ж ненавмисно, що я не можу дати ідеї для нової музики, але й то, — це несправедливо.

Він так і сидів засмученим цілих півгодини, поки йому не подзвонили... Леон здивувався: хто ж міг йому дзвонити без попередження? Тому, він взяв трубку, а там:

— Привіт, Леоне! Як справи? — запитав його найкращий друг Альберт.

— Та так собі: нічого дивного, — відповів Леон, позіхаючи.

— Тоді, чому ж ти сидиш у своїй квартирі? — спитав його ще один друг, якого звали Вільгельм. — Іди до нас! У нас тут весело без перестану!

— Та ні, дякую, — старався відмовляти Леон. — Давайте наступним разом підемо.

— Ти знущаєшся, Леоне? — злився Вільгельм, який був другим кращим другом після Альберта. — Сам кажеш, що обіцяю й обіцяю, а сам брешеш! Як ти смієш обманювати наших друзів? Га?!

— Та ні, це не те, що ви подумали... — почав казати Леон, але Альберт сказав йому:

— Давай швидше приходь до нас! Ми на тебе чекали який день! Прийдеш, — то кави вип'ємо енергійної, потанцюємо як слід, балакати будемо. Нумо, Леоне! Давай, приходь до нас!

Леон спочатку подумав: чи не відмовити друзям взагалі, щоб посидіти самому удома? Ну, зрештою, він відповів своїм друзям:

— Гаразд, я піду з вами на вечірку.

— Ура! Супер, що ти до нас прийдеш! — зраділи Альберт і Вільгельм. — Чекаємо тебе о шостій вечора! До зустрічі!

Так трубка вимкнулася, а Леон підійшов до віконної стіни, що була у його кімнаті й сказав собі:

— Ну, добре, Леоне. Ти заслужив цей урок. Не хочеш сидіти вдома, — будемо, значить, сидіти у друзів на вечірці!