Розділ 5

Сара забрала зошити з кабінету не як доказ і не як частину офіційної процедури. Це було рішення, ухвалене в ту мить, коли вони ще стояли біля столу Шульмана, серед розкладених аркушів, списаних щільними, майже непроникними записами. Тоді це виглядало радше як спроба зафіксувати хоч щось із простору, у якому не залишилося слідів дії. Камера дала порожнечу, кімната — відсутність. Папери були єдиним, що й далі вказувало на присутність.

Зошити лежали осторонь від інших аркушів — не окремо, але помітно. Вони відрізнялися не змістом, а тим, як були зібрані: щільні, однакового формату, зі зношеними краями, ніби до них поверталися знову і знову. На відміну від розрізнених записів на столі, вони виглядали завершеними — не в сенсі змісту, а в сенсі наміру. Це були не робочі аркуші, а щось ближче до фіксації.

— Це його? — тоді запитала Сара.

— Так, — відповіла жінка. — Він іноді писав туди. Не щодня.

— Це щоденники?

Жінка трохи замислилася, ніби саме слово потребувало перевірки.

— Я не знаю. Він їх так не називав.

Сара відкрила один із зошитів просто там, у кабінеті. Сторінка була заповнена повністю, від краю до краю, без відступів, без звичних розділювачів тексту. Символи не складалися в мову, яку можна було прочитати з першого погляду. Вони були схожі на суміш формул і літер, але не належали ні до одного, ні до другого. Погляд ковзав по них, не знаходячи опори.

Вона закрила зошит.

— Ми це заберемо, — сказала вона тоді, не формулюючи, навіщо саме.

Джек не заперечив. У той момент його увага вже була зосереджена на реєстраторі, на записі, на спробі відновити послідовність подій. Папери лишалися на периферії, як щось другорядне, таке, що не впливає на основну версію.

Жінка теж не заперечувала. Вона тільки кивнула, і в цьому жесті не було ні згоди, ні незгоди — радше відсутність позиції, як у людини, що вже сказала все, що вважала важливим.

Сара склала зошити в пакет разом із кількома аркушами зі столу — не за принципом відбору, а за принципом присутності. Взяла те, що лежало ближче, що виглядало частиною одного процесу. Це було не системно, але й не випадково.

У відділку зошити якийсь час залишалися в шухляді столу. День ішов за звичним сценарієм: звіти, короткі розмови, уточнення, перевірка обладнання, оформлення попередніх висновків. Справа Шульмана вже почала набувати форми, у якій усе пояснюється через відсутність ознак, а не через їхню наявність. Камера не зафіксувала вихід — отже, збій. Немає слідів — отже, не було події. Усе складалося в лінію, яка не вимагала заглиблення.

Зошити в цю лінію не вписувалися.

Сара не відкривала їх одразу. Не з обережності — з відчуття, що це окремий шар, який не варто змішувати з поточною логікою. Поки тривала робота за версією, записи залишалися просто предметом, що не мав функції.

Вона повернулася до них пізніше, коли робочий день почав видихатися. У кабінеті стало тихіше, звуки з коридору — рідкіснішими й розмитішими, ніби відділ поступово звільнявся від людей, а разом із ними — від необхідності реагувати. Світло лампи на столі стало основним, витіснивши денне, і простір звузився до кола, усередині якого було легше втримувати увагу.

Сара дістала пакет, вийняла один із зошитів, поклала перед собою.

Вона відкрила його вже без поспіху.

Сторінка виглядала так само, як і першого разу, — щільна, заповнена повністю, без порожнеч. Але тепер погляд затримувався довше. Те, що раніше здавалося хаотичним, починало виявляти структуру, хай і неясну. Повтори. Ритм. Зв’язки між елементами, які не можна було назвати словами, але можна було відчути як закономірність.

Вона перегорнула сторінку, потім ще одну.

Жодних переходів. Жодних пояснень. Ні дат, ні заголовків, ні спроби позначити початок або кінець думки. Це не було схоже на щоденник у звичному сенсі. Радше — на безперервний запис процесу, у якому час не ділиться на дні.

Сара відкинулася на спинку стільця, не закриваючи зошит.

— Що ти таке… — сказала вона тихо, майже беззвучно.

Відповіді, звісно, не було.

Вона провела поглядом по рядках іще раз, повільніше. У якийсь момент виникло відчуття, що текст не призначався для розшифрування у звичному сенсі. Ніби його записали не для читання, а для фіксації стану, який інакше неможливо було втримати.

Вона закрила зошит і на кілька секунд затримала на ньому долоню.

Рішення звернутися по допомогу виникло не як ідея, а як необхідність. Це не було загадкою, яку можна розв’язати наодинці, і не було матеріалом, який можна просто відкласти. Це вимагало іншого інструмента.

У неї був контакт — людина, до якої іноді зверталися, коли йшлося про нестандартні системи запису. Не з відділу, не з формальної структури, а радше з тих спеціалістів, що існують на перетині дисциплін і з’являються тільки тоді, коли стандартні методи перестають працювати.

Сара дістала телефон, набрала коротке повідомлення.

«Є записи. Не стандартний шифр. Подивишся?»

Відповідь прийшла майже одразу.