Розділ 4

Ранок наступного дня почався зі звичайних речей — звітів, коротких розмов у коридорах, звуку принтерів, який то стихав, то повертався, мов дихання. Усе відбувалося в тому самому ритмі, що й завжди, і саме тому справа Шульмана легко вписувалася в загальну структуру — як ще один файл, який потрібно правильно оформити, а не зрозуміти.

Джек зайшов до кабінету начальника без стуку, але зупинився біля дверей, щойно побачив, що той не сам. Розмова перервалася не відразу, але достатньо швидко, щоб стало ясно: його присутність помітили й готові перемкнутися.

— Що в тебе? — запитав начальник, не запрошуючи сісти.

Джек поклав папку на стіл, не відкриваючи.

— Зниклий. Еліас Шульман.

Начальник на секунду затримав погляд, ніби ім’я щось означало, але не настільки, щоб вимагати пояснень.

— І?

— Оглянули місце. Слідів злому немає. Ознак насильства немає. Камера фіксує вхід до кабінету. Вихід не зафіксовано.

Начальник трохи підняв брову.

— Не зафіксовано — це як?

— Старий реєстратор, — спокійно відповів Джек. — Втрата фрагмента запису або втручання. Пристрій забрали, перевіримо, але попередньо — технічний фактор.

Він говорив рівно, без пауз, як людина, що заздалегідь вибудувала лінію і тепер просто її озвучує.

— Версія?

— Добровільний вихід.

Начальник подивився на нього уважніше.

— Обґрунтування?

— Ізольований спосіб життя. Відсутність соціальних зв’язків. Відсутність зовнішніх загроз. Поведінка, яка допускає самостійне рішення піти.

Він зробив коротку паузу.

— Камера не дає повної картини. Вона фіксує тільки двері. Ми не знаємо, що відбувалося всередині.

Начальник кивнув — повільно, без виразу.

— Мати?

— У стресовому стані. Наполягає, що він не міг піти.

— Вони всі наполягають.

У кімнаті на секунду стало тихо. Не через напруження — через звичність.

— Скільки минуло? — запитав начальник.

— Менше доби на момент звернення.

— Тоді формально в нас нічого немає, — сказав він, уже відводячи погляд від папки. — Без тіла, без слідів, без заяви про злочин.

Він зробив паузу, ніби перевіряв, чи немає заперечень.

Їх не було.

— Перевірите техніку, — додав він. — Якщо там чисто — закриваєте.

Джек кивнув.

— Зрозумів.

Він не забрав папку одразу. На секунду затримав на ній руку, ніби хотів щось додати, але передумав.

— Є щось іще? — запитав начальник.

Джек трохи повернув голову, наче збирався сказати, але потім похитав нею.

— Ні.

Він вийшов.

Коридор зустрів тим самим звуком — кроки, розмови, рух. Усе було на своїх місцях.

Сара стояла біля вікна в кінці проходу, тримаючи в руках пластиковий стаканчик з кавою. Вона не повернулася одразу, але помітила його у відображенні в склі.

— Ну? — запитала вона.

Джек підійшов, зупинився поруч.

— Поки все просто, — сказав він. — Перевіряємо запис. Якщо там немає втручання — закриваємо.

Сара кивнула, але її погляд залишився спрямованим у вікно.

— І все?

— А що ще? — запитав Джек.

Вона не відповіла одразу.

— Нічого, — нарешті сказала вона.

Він подивився на неї трохи довше, ніж зазвичай.

— Ти хочеш щось додати?

Сара повернулася.

— Ні.

Це прозвучало надто рівно.

Джек кивнув.

— Тоді діємо за планом.

Він уже збирався піти, але зупинився.

— Я оформлю попереднє, — додав він. — Якщо щось спливе — повернемося.

Сара знову подивилася у вікно.

— Якщо спливе, — повторила вона.

Джек нічого не сказав.

Він пішов, залишивши її біля скла, за яким вулиця виглядала так само, як і завжди, — звичайною, зрозумілою, передбачуваною.

Саме такою, якою вона й мала бути.