Розділ 2

Вулиця була вузька й тиха — з тих, де будинки стоять трохи ближче один до одного, ніж передбачають сучасні плани, а дерева, колись посаджені для тіні, давно переросли своє призначення й тепер майже повністю закривають фасади. Машина сповільнилася ще за квартал: не з потреби, а тому, що сама обстановка ніби вимагала скинути швидкість.

Будинок Шульманів стояв у глибині ділянки, трохи осторонь лінії сусідніх споруд, наче його поставили раніше, а вже потім довкола почали вибудовувати все інше. Двоповерховий, з обшивкою, потемнілою від часу, з вузькими вікнами й дахом, на якому черепиця лежала нерівно, видаючи сліди давнього ремонту. Фарба на віконницях місцями облупилася, але не настільки, щоб це виглядало занедбаністю, — радше так, ніби господарі просто перестали вважати це важливим.

Джек зупинив машину біля невисокого дерев’яного паркану.

— Схоже на будинок, у якому час іде окремо, — сказав він, не виходячи одразу.

Сара не відповіла. Вона вже дивилася на вікна. В одному з них — на другому поверсі — фіранка була зсунута трохи більше, ніж на інших, і це виглядало не як випадковість, а як звичка.

Вони вийшли з машини майже одночасно. Гравій під ногами озвався сухим хрускотом — звуком, який у такій тиші звучить голосніше, ніж мав би. Підходячи до дверей, Джек машинально озирнувся: двір був чистий, але не доглянутий, трава підстрижена нерівно, ніби це робили рідко й без особливого бажання.

Він постукав. Відповіді не було. Він постукав знову, трохи сильніше.

Замок клацнув майже одразу, наче по той бік дверей стояли й чекали, коли звук стане достатнім, щоб його можна було вважати запрошенням відчинити.

Двері відчинилися на вузьку щілину.

Жінка виглядала старшою, ніж можна було припустити за голосом. Тонке обличчя, майже прозора шкіра, крізь яку проступала сітка дрібних судин, волосся прибране назад недбало, але акуратно, як це роблять люди, для яких зовнішній вигляд давно перестав бути способом справити враження, але залишився звичкою.

Вона подивилася спершу на Джека, потім на Сару, і тільки після цього відчинила двері ширше.

— Ви з поліції, — сказала вона. Не запитала.

— Так, пані, — відповів Джек. — Джек Роуен. Це моя напарниця, Сара Міллер.

Жінка кивнула.

— Заходьте.

Усередині будинок здавався меншим, ніж ззовні. Вузький коридор, тьмяне світло, запах — не неприємний, але щільний, суміш старої деревини, паперу й чогось іще, що важко було одразу визначити, але що часто трапляється в домах, де живуть довго й майже не змінюють навколишній простір.

Вона зачинила за ними двері обережно, ніби боялася, що звук може бути зайвим.

— Ви сказали, ваш син зник, — почав Джек, проходячи до вітальні.

— Так.

Кімната була заставлена меблями, які самі по собі не виглядали старими, але разом створювали відчуття минулого, що застигло в одному місці. Книжкові полиці займали майже всю стіну, і книжки на них стояли не за кольором, не за розміром, а за якоюсь внутрішньою логікою, зрозумілою тільки господареві.

— Коли ви востаннє його бачили? — запитала Сара.

— Вранці. Він був у себе.

— У себе — це в кабінеті?

— Так.

Жінка говорила спокійно, але в цьому спокої не було рівноваги — радше стримування.

Джек озирнувся.

— Він часто виходить із дому?

— Ні.

— У нього є друзі? Колеги?

— Ні.

Відповіді були короткі, без спроби додати щось понад поставлене запитання.

— З ким він спілкується? — запитав Джек.

— Ні з ким.

Коротка пауза.

— Іноді приходять листи, — додала вона. — Я їх не відкриваю.

Сара подивилася на неї уважніше.

— І ви впевнені, що він не міг просто піти?

Жінка вперше відвела погляд.

— Я знаю, що він не виходив.

Це прозвучало інакше, ніж раніше телефоном. Тихіше, але точніше.

Джек трохи звів брови.

— Чому ви так упевнені?

Жінка помовчала, ніби вирішуючи, чи варто говорити.

— У нього в кабінеті є камера, — сказала вона.

Пауза повисла одразу.

— Камера? — перепитав Джек.

— Так. Він установив її кілька років тому. Я не знаю навіщо. Я в цьому не розбираюся.

Вона подивилася на них так, як дивляться люди, які розуміють, що зараз скажуть щось, що сприймуть як дивину.

— Вона знімає двері. Хто входить і виходить.

Сара й Джек перезирнулися.

— І ви її перевіряли? — запитала Сара.

— Ні. Я не вмію.