Розділ 1

Телефон задзвонив у той короткий, майже невловний проміжок між роботою і виходом, коли люди ще фізично перебувають на своїх місцях, але подумки вже вийшли з будівлі й ідуть темними парковками до своїх машин. У відділку цей час не фіксувався в жодних регламентах, але існував так само реально, як і самі зміни, — час, коли нічого нового вже не мало відбуватися.

Сержант Коллінз саме перевіряв кишені куртки, накинутої на спинку стільця, коли різкий дзвінок розрізав цю крихку паузу. Він на секунду завмер, як людина, що сподівається: відповість хтось інший. Але черговий у кімнаті був лише один.

Він повернувся до столу й натиснув кнопку з’єднання.

— Чергова частина.

Лінія відповіла не одразу. Спершу — тихий статичний шум, ледь помітний, схожий на дихання. Потім голос.

— Мій син зник.

Голос був негучний, але зібраний. Без істерики, без надриву — радше навпаки, з тією дивною напругою, яка з’являється в людей, що довго тримали тривогу всередині й тепер змушені вимовити її вголос.

Коллінз розвернув до себе клавіатуру.

— Назвіть ваше ім’я, пані.

— Рут Шульман.

Він почав заповнювати форму, майже не замислюючись над словами — рухи були відпрацьовані до автоматизму.

— Коли ви востаннє бачили сина?

— Сьогодні вранці. Він був у своєму кабінеті.

— Приблизно о котрій?

— Близько восьмої.

Коллінз швидко глянув на годинник. За десять шоста.

— Скільки років вашому синові?

— П’ятдесят дев’ять.

Він кивнув, не відриваючись від екрана.

— Він живе з вами?

— Так.

— Працює?

Пауза. Коротка, але відчутна.

— Ні.

Коллінз на секунду затримав пальці над клавіатурою, потім відкинувся на спинку стільця.

— Пані, у таких випадках ми зазвичай не відкриваємо справу одразу, — сказав він рівним, вивіреним тоном, у якому ввічливість давно перестала бути почуттям і стала частиною процедури. — Доросла людина може піти з дому без повідомлення. У більшості випадків вона повертається протягом доби.

— Він не міг піти, — сказала вона.

Не різко. Навіть не голосно. Але в цій фразі не було ні прохання, ні сумніву — тільки впевненість, яка не потребує підтвердження.

Коллінз ледь помітно скривився. Він чув це надто часто. Майже завжди — могли. Майже завжди — йшли.

— Пані, я розумію ваше занепокоєння, але…

— Ви не розумієте.

Тепер голос здригнувся, але не зламався. У ньому з’явилася втома — не від сьогоднішнього дня, а від чогось значно довшого.

— Він не виходить із дому. Майже ніколи. Він не залишає мене саму. Він…

Вона зупинилася, ніби зрозуміла, що говорить більше, ніж треба.

Коллінз мовчки чекав. Такі паузи іноді говорили більше, ніж відповіді.

— Він не просто мій син, — нарешті сказала вона.

Це прозвучало інакше. Чіткіше. Ніби вона дійшла до єдиної фрази, яка справді мала значення.

Коллінз не відповів одразу.

— Його звати Еліас Шульман.

Ім’я повисло без реакції.

— Він математик.

Коллінз автоматично потягнувся до миші, але зупинився.

— І?

— Я в цьому не розбираюся, — сказала вона повільно, добираючи слова. — Але мені говорили, що він розв’язав задачі… які не могли розв’язати понад сто років. Що це важливо. Дуже важливо.

Коллінз мимоволі видихнув носом, стримуючи звичну усмішку.

— Які задачі?

— Я не знаю їхніх назв, — чесно відповіла вона. — Але до нас приходили люди. З університетів. Із якихось організацій. Вони пропонували йому роботу. Гроші. Усе. Він відмовився.

Тепер Коллінз усе ж повернувся до комп’ютера.

Він відкрив браузер, ввів ім’я.

Кілька секунд він просто дивився на екран. Потім прокрутив нижче. Зупинився. Повернувся вгору. Знову прочитав перший рядок.

Вираз його обличчя змінився не одразу — поступово, ніби інформація не входила, а просочувалася всередину, змінюючи не реакцію, а розуміння.

Він випростався.

— Пані, — сказав він уже іншим голосом. — Назвіть вашу адресу.

Папка зі справою лягла на стіл ближче до кінця зміни — у той час, коли будь-які нові завдання сприймаються не як робота, а як затримка. Джек Роуен не сів. Він гортав її стоячи, спираючись долонею об край столу, ніби це дозволяло швидше закінчити.

— Зниклий дорослий, — пробурмотів він. — Менше доби. Без ознак насильства. Без свідків. Без…