6

01.05.2024

Клініка була набагато ближче до роботи Сергія, ніж до Лізиного будинку, тому домовилися зустрітися саме біля контори. Причому Вовк дуже наполягав на тому, щоб Ліза не заходила. Ще й пояснив: інакше Меркулов, ну й всі інші, його дістануть. А чого, питається, діставати? Вона ж все одно там уже була, коли італійці приїздили… Що змінилося?

Чи все-таки змінилося?...

Ну, де він там ходить? Час вже!

*****

Та щоб Роману пусто було! Ну знов на виході перехопив. А Ліза, мабуть, вже чекає… Ледь вмовив не заходити. Бо якщо зайде… Нафіг. 

О, все! А тепер бігом.

Добре, що сьогодні тепло, просто як літом. І сонечко… Саме те для прогулянки.

*****

— Лізонько, вибач, мене затримали. Давно чекаєш?

— Та ні, буквально пару хвилин. Привіт. Як себе почуваєш? Гірше не стало?

— Ну я ж тобі казав, що то все дрібниці. Чого б мало стати гірше?

— От і пішли перевіряти! Я їм телефонувала, сказали, що сьогодні рентген більш-менш не зайнятий. Але спершу все одно до травматолога.

— А може?...

— Не може! Ти погодився!

— Ну все, все. Ходімо. Але ти теж погодилася, не забудь!

— Я сказала, якщо все буде добре!

— Ну а я про що?

— Вовк!

*****

Травматолог був категоричний — тріщин немає, пошкодження поверхневі, але активність треба обмежити щонайменше на тиждень. І стежити за головним болем. Якщо буде посилюватися чи проявлятися частіше, з’являться проблеми зі слухом чи зором — терміново в лікарню!

Виходячи з лікарні, Сергій ще намагався бурчати, але Ліза була категорична не менше за травматолога. Всі прогулянки тільки через тиждень!

А по дорозі додому з роботи заглянути до неї й взяти контейнери з їжею. Бо інакше вона їх сама в контору завтра принесе.

*****

Вовк подумки потирав руки. Шкода, звісно, що в кав’ярню сьогодні не потрапили. Але кав’ярня нікуди не втече, вона й за тиждень буде на місці. А от заходити ввечері до Лізи на законних підставах… Це добре.

Тільки треба щось вирішити з продуктами. Коли ремонтом вона займатися не хоче, варто хоч купувати щось. А то так не годиться.

*****

Ну, і де він? Вже половина шостої… Остигне ж все до біса!

Що сталося з пунктуальним Термінатором?

Ой… А якщо раптом погіршало? Лікар же сказав — стежити за головним болем, бо може бути всяке… Подзвонити? Чи зачекати ще трохи?

Фух… Ну нарешті!

Е? Це ще що таке? Він супермаркет пограбував?

*****

Сергій спеціально пішов з роботи трохи раніше, і все одно запізнився. Не сильно, хвилин на десять, але…
Хто б знав, що купувати продукти отак, не для себе, настільки складно?!

Ну, деякі речі він знав. Бо бачив, чим саме користується Ліза. Олія, цукор, борошно, молоко, ще дещо. З кавою та чаєм теж питань не було. А от все інше…

Чи не помилився?

Чого у неї обличчя таке здивоване?

Ну, купив… А що, просто так кожного дня їсти?

*****

Ліза була розгублена і трохи сердита. 

— Сергію… це взагалі що?

— Ну, продукти…

— Ma perche cazzo?!! 

— Що, вибач?

— Нахріна?!!!

— Ну як же… Ти ж мене кожного разу годуєш… Ще й зараз збираєшся давати з собою… А я їм багато. 

— Ну і?

— Лізонько… Так не годиться. Я не маю жити за твій рахунок!

— Ну я ж тебе не червоною ікрою годую?! Це небагато…

— Але досить суттєво. Лізонько, будь ласка. Не сердися й послухай, гаразд? — Сергій поставив нарешті пакунки, зробив крок до Лізи й обережно взяв її долоні в свої. — Я так не можу. Раз чи два — це нічого, але постійно… Ти не повинна витрачатися на мене.

Ліза сердито висмикнула руки.

— Де я там витрачаюся? Це все те саме, що я купую для себе. Просто готую трохи більше!

— Ну, так і я ж про це. Лізонько… Я теж купив не щось надзвичайне. Здебільшого ті самі продукти, які ти купуєш. Яка, власне, різниця, хто саме купив ту ж олію чи борошно?

— Я ж не просила!

— Знаю. Лізо… Давай так. Подивись продукти, будь ласка. Якщо є щось, що ти точно не будеш використовувати, я заберу. Сам вже щось приготую. А інше… Ну я тебе дуже прошу, дай мені можливість хоч якось взяти участь, га? Бо я себе почуваю страшенно ніяково. Ти й так все готуєш…

— Чого ти такий впертий?

— Лізонько… А сама?

— Ну… гаразд. Показуй, що ти там набрав.

Ну, Вовк, ну, паршивець! О, ще один паршивець прийшов! Хан, а ти чого тут? Чи там щось тобі пахне, з тих пакунків?

*****

Сергій видихнув з полегшенням. Начебто умовив… Шкода, звісно, що руки забрала, дуже не хотілося відпускати. Але не варто тиснути. Не зараз точно.

О, кіт прийшов. Ну йди сюди, хвостатий, там тобі теж смачненьке є.

Пакети розбирали в чотири руки. Точніше, в три з половиною. І ще трохи в чотири лапи. Які лізли дуже настирливо в один з пакунків разом з зацікавленою вусатою пикою.

— Слухай, Вовче… — Ліза розігнулася, відкинула з обличчя пасму волосся. — Я щось не зрозуміла… Ти звідки знав, що саме купувати?

— Ну… Бачив, що ти використовуєш.

— Та ти ж наче й не дивився?

— Лізонько… Не завжди обов’язково придивлятися чи читати етикетки. Я діставав цукор та каву з шафки — бачив, яке борошно й олія стоять на полиці. Пив чай — і запам’ятав, яку марку ти купуєш. Ну й взагалі.

— От же спостережливий який… Ну а курка?

— А! Це тоді, коли я тобі торби допомагав донести. Ти ж якраз продукти розбирала.

— Тю… Я й забула. Ну гаразд, живи. Тільки не роби так більше! І не приноси нічого коту! Це падло й так не голодне.

— Ну як же? Це навіть неправильно — принести щось смачне тобі й не пригостити його. Лізонько, ти ж не хочеш, щоб я для твого кота став ворогом номер один?

— Тобто ти його підкупаєш?

— Трохи.

— Сергій… Ну я серйозно. Не треба нічого купувати!

— Лізо, я теж серйозно. Ти готуєш, витрачаєш час і сили… Чи я не розумію, що це насправді зовсім не п’ять хвилин? Мені все дуже подобається, але гризе совість, що я не можу тобі ніяк віддячити.