5

26.04.2024

Телефон пискнув майже об одинадцятій.

“Сергію, скажи мені, будь ласка, що ви не в Липцях”

Чого це Ліза непокоїться? Вовк вибачився перед італійцями, добре, що вони якраз спілкувалися з Романом, і поліз в новини. А, зрозуміло… Знову обстріл. От же тварюки…

“Лізо, все добре. Ми б їх туди не повезли”

“А, гаразд.

О котрій я маю бути готовою?”

“Без двадцяти шість”

“Добре. Не прибий їх там…”

“Не обіцяю”

“До вечора”

“До вечора”

Що, сеньйор Переллі? Ні, ці позиції було обладнано ще наприкінці лютого, за цей час виявилися деякі недоліки саме цього варіанту монтажу, довелося виправляти…

*****

Ну от, якось так… Нарешті довелося цю сукню з шафи дістати, а то вже третій рік висить… І сіла гарно, отже, все-таки вагу не набрала. Хм… А які сережки? Ці? Ніііі… Не цікаві. О, ці! І ланцюжок якраз під них є. А ну… Клас. 

— Хан, що скажеш? Ну завжди одне й те саме! “Мрррряу”... Тобі тільки б їжа в мисці була! На, ненажера!

Треба ще шарф або шаль… Чи плащ взяти? Ні… Він сюди не підходить. А от шаль буде в тему. Оця, світло-блакитна, пухнаста. На вечір саме те.

Цікаво, Вовку сподобається?..

*****

Сергій ще раз смикнув кітель. Як же він оце все не любив… Єдине, що хоч трохи втішало — що італійці завтра вже поїдуть. І наступні півроку, можна сподіватися, більше таких подій не буде.

Котра година? Вже час, бо запізниться…

*****

Ух ти! Який Вовк сьогодні… І ще медаль якась… Красень. Тільки чого так дивиться, наче вперше побачив? Ну, сукня, ну, макіяж… А що, в светрі йти в ресторан?

*****

Чорт. Заради такого можна й парадну форму потерпіти… Яка Ліза сьогодні… Ні, це навіть не гарна. Вона завжди гарна, навіть коли сидить за ноутом, підібгавши ноги під черговий безрозмірний светр і заколовши волосся олівцем…

Але ця сукня! І ніжки які… Чорт.

 Італійців вже навіть трохи шкода. Нічого, хай облизуються. Головне, самому слюні вчасно підібрати.

*****

Ліза була собою задоволена. Ну що ж, час витрачено не даремно. Маленька чорна сукня — це завжди правильний вибір. І туфлі на підборах. І зачіска… Он у Сергія яке обличчя було… Італійці теж, здається, в захваті, але на них якраз начхати. І Меркулов косився, коли вона зайшла до ресторану під руку з Сергієм. І ще якісь офіцери…

Може, зрештою, вона собі дозволити один раз бути не перекладачем на роботі, а просто жінкою? Отож! І тільки хай хто посперечається!

*****

Так… Чого ви всі витріщаєтесь?! Ну італійці зрозуміло, а Роман-то чого? І шеф? А йдіть всі до біса! Вона зі мною прийшла!

*****

На жаль, працювати все одно довелося. Ну, її для цього й запрошували. Але сьогодні було якось простіше. Оскільки офіційна частина була вже закінчена, можна було на незручні запитання тільки чемно посміхатися й переводити розмову на інше. Або взагалі вдавати, що не почула. 

Шеф Сергія й Романа, підполковник В’ялов, виявився досить приємною людиною. Після першої реакції заспокоївся і спілкувався зі своєю дружиною, яка теж була присутня. Меркулов хоч і поглядав час від часу, здебільшого мовчав або розмовляв дуже непоганою англійською з італійцями, знімаючи частину тягаря з самої Лізи. А от Сергій поводився якось дивно. Мовчав, дивився надто уважно, інколи смикав свій китель. Невже так заважає?

І майже не їв. Невже настільки не смакує? Та начебто нічого…

Хм.

*****

Чортів китель. Чортова вечеря. Чортові італійці. І сукня теж. 

Ні, Ліза сьогодні — це просто зброя масового ураження, куди там італійському ППО!

А він дурень.

*****

Боже, тут ще й жива музика! Ну це ж треба… І хтось навіть танцює?

Фу… Хіба це танець? Просто обійнятися і отак стояти майже без руху? Не цікаво. От у Мілані вони дійсно танцювали… Та й у Вітербо, з Джиною…

— Лізо?...

— Ой, Вовк, налякав!

— Невже?

— Я про своє замислилася, а тут ти над вухом… Що?

— Ти танцюєш?

— Термінаторе… Ти часом не захворів? Ну, взагалі-то так, але…

— Ходімо?

*****

Здається, Ліза здивована. Ну так, вмію… Що, не схоже? А от!

Тільки, здається, я щойно сам підписався на повільну страту…

Але воно того варте!

*****

Вовк? Танцює? Та ще й нормально, а не оце топтання на місці?! 

Не інакше сніг піде.

Ой блін… 

*****

Спокійна інструментальна мелодія дозволяла рухатися практично як завгодно, і Сергій нею чудово користувався. Хоча відчуття від протезу, що підтримував Лізіну праву руку, було… дивним. Теж теплий, теж твердий, як жива рука, але зовсім інакше.

— Сергію, а як так вийшло, що ти танцюєш?

— Не очікувала?

— Ні… Якось ти у мене асоціювався з чим завгодно, тільки не з танцями.

— Мама свого часу наполягла, ще у старших класах школи. А мені несподівано сподобалося, хоча спершу опирався. Навіть у змаганнях брав участь. А ти?

— А мені просто завжди подобалося. Ну й в Італії часто танцюють… Зокрема й просто на вулиці під час якихось свят. Так що я й народні італійські вмію, ту ж  тарантеллу.

— А танго?

— Хочеш сказати, що ти вмієш танцювати танго?

— Вже сказав. То що?

— Ну… А давай!

Мелодія якраз закінчилася, і Сергій на хвилину відійшов до музикантів. Про щось поговорив, кивнув і повернувся до Лізи.

Зупинився в одному кроці й простягнув руку. Здорову.

Ліза подала свою й завмерла, очікуючи перших акордів.

“Por una cabeza”! Ну, Вовк!

Повільний початок танго дозволяв рухатися обережно, звикаючи до партнера й вибудовуючи власний малюнок танцю. Далі пішло прискорення… Швидкий розворот, підтримка, вигин… Відійти, наскільки дозволяють з’єднані руки, повернутися… Крок, ще, і ще… Десь там були інші люди, десь далеко залишилися вибухи й постріли… Тут були тільки вони двоє — і музика.