1

11.01.2024

За вікном знов моросило. Зима, блін... У напівпідвальне приміщення денний світ і так майже не проникав, а тут і зовсім — наче вже темно на вулиці. Гуркіт трамвая, звичайний шум Полтавського шляху Сергій майже не сприймав. Звик за останні місяці. Тим більше коли цей клятий переклад явно не сходиться з реальністю, чи до шуму тут? Ще й не в таких умовах доводилося працювати.
Ну от який козел це перекладав? Явно ж лажа! Не може воно так називатися, це зовсім інший чип… І з’єднання отут… Ні, ну чортівня якась… А на кресленику? Де він?... А… Ось… І тут так само… А на паперовому? Ой, блін… А це навіть англійською перекладати не стали. І от як зрозуміти, що макаронники мали на увазі?..

— Ром, а Ром! А ну йди сюди. Глянь, чи я зовсім дебіл, чи той перекладач…

— Що там?

Старший зміни й за сумісництвом старий приятель Роман під’їхав у своєму візочку зі звичним легким скрипом. Та коли він нарешті ті колеса змастить? Хоч ти його спихуй звідти та сам змащуй… Дістав. 

— Ось, дивись. Позначення в документації й на електронному кресленику однакові, але явно неправильні. А отут, на роздрукованому, щось на італійській. І як це розуміти?

— Ти мене питаєш?! Хто у нас головний технар? Га, Електронік?

— Так я італійської не знаю!

— Можна подумати, я знаю… Миколо Анатолійовичу! А гляньте ще ви. Не траплялося такого раніше?

Старий підійшов, поправив на переніссі важкі окуляри, схилився над столом. 

— Де?

— Ось. — Сергій ткнув в екран. — І отут, дивіться… А тут так.

— Щоб я там ще щось бачив… Збільши. Ага… Та лажа.

— Ну от, а я що казав! — Сергій сердито рубонув повітря лівою, протезованою рукою. Вже півтора року, як своєї немає, а звичка залишилася… 

— Ну і що тепер? — Роман примружився. — Мені шефу що казати? Що ми через неправильний переклад не зможемо налаштувати апаратуру, навіть коли її нарешті привезуть?

— А хто взагалі цей переклад робив? — Микола Анатолійович випростався, покрутив головою. Знов спина болить?..

— Та біс його знає… Здається, італійці так і передали. Мабуть, у них хтось. — Роман забрав мишку, наблизив кут титульної сторінки зі штампом. — Ось, якесь агентство, чи що… Мілан. 

— Ну і що робити? — Сергій злився. Налаштовувати-то йому, а як? Тут же неправильно підключиш, і хтозна що вийде! А техніка мало того що мільйони коштує, так і потрібна ж позаріз! Ще вчора, як завжди.

— Що робити?... Ну, або писати чи дзвонити постачальникам, чи чекати, доки у Львові розберуться, чи самим десь перекладача шукати. — Роман, як завжди, шукав оптимальні варіанти.

— Хлопці, я вам ще потрібен? — Микола Анатолійович дочекався, поки Роман заперечливо похитає головою і пішов на своє місце.

Сергій сів на стілець. Хитається, блін… Знов разбовтався. Після Сашка всі стільці хоч на помийку. Що він з ними робить?.. Як його зміна, так біда. 

— Ром, а якщо італійцям дзвонити, це скільки часу візьме?

— А я звідки знаю? Але поки щось з’ясуємо… Думаю, не менше тижня. А вже скільки вони будуть виправляти переклад… Та чи будуть взагалі? — Роман сердито скуйовдив волосся. Ну так, монтаж та налагодження на Сергії, але ж якщо вчасно не зробити, то й йому влетить… — У Львові теж зараз розбираються, але там у них хтось від постачальників сидить, і хлопці лаються, що пояснювати нормально не хочуть. Треба шукати когось у нас.

— І де брати? Технічна італійська, та ще й англійська… І у Харкові… 

— Знайдемо. Місто велике.

13.01.2024

Ліза поставила на столик поруч чашку капучіно, прилаштувала позручніше подушку під спину, підібгала ноги у теплих шкарпетках. Плед можна й не брати, шаль вже досить велика, буде гріти коліна й так. Ну, де там у нас початок? Оооооось… Ну, братці-китайці, що ви цього разу вигадали? Опис та відгуки обіцяють цікаве… І Ван Ань непогано грає… Красунчик.

Телефон задзвонив на останніх хвилинах серії. Ну чорт, можна трохи пізніше? І ряд не дов’язаний! Хоч би петлі не спустити, бо на цьому візерунку потім і не підняти…

Ma perché cazzo telefona adesso?

— Ліза? Привіт!

О, ну зараз Аліна знов почне щебетати… В’язання краще відкласти. Все одно не вийде продовжувати. 

— Як ти, що робиш? Працюєш? Чи черговий серіал?

— Друге.

— Щось новеньке?

— “Останній безсмертний”, нова казочка.

— Знов твої китайці?

— Ну, китайці, і що? Ти он турецькі дивишся…

— Так тут хоч чоловіки нормальні! А ці що?

— Так, ну давай не починати знов… Ти що хотіла-то? Чи тільки знов пройтися по моїх уподобаннях?

— Ой, блін… Вибач. Звісно ж, ні. Що толку по тобі проходитись? Все одно як дивилася своїх “бездоганних мечників”, так і будеш… Я тобі, здається, замовлення знайшла.

— О?.. І що за замовлення?

— Якась техніка. Нова, італійська. Для військових. У них там англійський переклад, але щось він їм не подобається. Кажуть, некоректний… Треба, щоб хтось з нормальною технічною італійською та англійською вичитав та виправив. Бо треба монтувати, а як — незрозуміло.

— Військові?... Алін, ти ж знаєш…

— Знаю! Але у тебе що, зараз роботи надто багато? Чи знов якусь дрібну фігню для бьюті-блогерш будеш перекладати? А потім у мене ядом плюватися “нащо ти мені оце підсунула”?

— Та раз тільки й було!

— А мені вистачило! То що?

— Мені ніхто не дзвонив.

— Думаю, подзвонять. Щоправда, там людина трохи з забобонами щодо жінок-перекладачів… Та забий. Вони все одно більше нікого нормального не знайдуть. 

— Ну-ну.

— Щось ти сьогодні не балакуча.

— Так ти мені подзвонила за п”ять хвилин до кінця серії!

— А! Все, зрозуміла. Злочин проти людства. Ну давай, дивись. Коту привіт!

— Ага, зараз знайду, де це падло пухнасте заховалося, й передам. Капцем.

— Що, знов щось начудив?

— Клубок стягнув!

— Ну і що?

— Як що? Та ти знаєш, скільки така альпака коштує?! Ледь не прибила поганця…