10. Ні з ним, ні зі мною.

  Зранку мене лоскотали приємні спогади про вчорашній вечір. Хотілося дізнатися, як Максим збирається вивести мене на емоції. Залишилося лише сподіватися, що це не стрибок з парашутом, бо страшенно боялася висоти.

  З цими думками збираюся в офіс Дем’яна, сідаю у свою лялю, погладжуючи кермо, наче воно потребує ласки, й лечу дорогою до тієї клятої фірми, в яку досі ще не вдавалося влаштуватися. Ну, або вдавалося, але мене одразу звільняв цей директор-покидьок. Забороняю собі згадувати про той поцілунок з ним і роздумувати, навіщо він це зробив.

  Олена вкотре здивована мене бачити.

-Знову? - запитує, дивуючись моїй настирливості.

-Так! - твердо пояснюю лише одним словом.

-Тоді присядьте на диванчик, - показує. - Він скоро прийде.

  Слово «він» сказала так, наче говорила про Бога. Жах!

  Та варто було приземлити свої стегна на диванчик, як увійшов Дем’ян. Як завжди в чорному солідному костюмі, як завжди з владним поглядом. Таких дівчатка люблять, але не я. Проте як тільки він з’являється, моє дихання частішає. Мабуть, від того, що він так сильно мене дратує. 

  Його прихід змусив одразу підірватися на ноги, наче я якась ошпарена. Мілано, ти чого? Хвилюєш, чи що? Тепер вже й дратую сама себе. 

  Він удає, що не помічає мене, аж поки Олена не сказала:

-На вас чекають… Знову вона, ця дівчина.

  І він кидає такий суворий погляд в мій бік, що перехоплює подих. Але мені не судилося дізнатися, що він хотів сказати в цю мить, бо слідом за ним увійшов Максим. Він також солідно одягнений, але костюм синій. Ой, як я люблю чоловіків в костюмах. Як це естетично, привабливо!

-Мілано, - колишній роботодавець радісно наблизився до мене. -Ти якраз вчасно.

   Вчасно? А по обличчю Дем’яна цього й не скажеш.

-Дем’яне Вікторовичу, то ми ж візьмемо Мілану на місце Олени? - уточнює Максим.

-Нехай спочатку зайде в мій кабінет! - суворо відказує цей демон, наче мене не було поруч. - А ти йди дороби звіт і проконтролюй… сам знаєш.

   Максим глянув на мене й підніс свій кулак, мовляв, удачі тобі - й швидко пішов, наче його тут і не було. Ну, куди ж ти, рятівнику?

  Дем’ян входить в кабінет, а я слідом за ним, хоча почуваюся ніяково. Втім поряд з ним - це вже був мій звичний стан, якому й не варто дивуватися. Не знаю, як себе поводити, що казати, але не надто переймаюся через це. Все одно з цим Дем‘яном важко продумати діалог наперед, краще сходу викручуватися з усіх тих капканів, які він розставляє.

  Директор зручно вмощується в кріслі напівлежачи й зверхньо мене оглядає.

-І як можна бути такою настирливою? - запитує, хоча швидше за все на відповідь не розраховує.

  Я розсердилася. Вирішила, що як він скаже хоч щось образливе - одразу піду геть. Можливо, навіть ще раз відішлю його. 

  Та він прудко дістає білий папір і починає щось мовчки писати. Цю тишу вирішую не порушувати. Майже впевнена, що він підписує документ про моє зарахування до штату фірми. А коли красунчик відривається від ручки, наказово каже:

-Та присядьте вже!

  Слухняно приземляюся на стілець з м’якою спинкою та оглядаю його кабінет. Меблі з темного дерева. Все на полицях ідеально поскладене. На стінах три великих картини: з ретро-автомобілем, з тінню пишних жіночих форм та ще одна, що символізує кар’єрний ріст, на ній зображено чоловіка, який підіймається сходами з грошей.

  Нарешті Дем’ян відклав ручку й настирливо на мене поглянув. 

-Мені треба це підписати? - врешті запитую, бо сам він не квапиться пояснювати.

  На його вустах ледь з‘являється крива усмішка. Та що на цей раз? Він переносить цей папір собі в шухляду й, кепкуючи запитує:

-Ви що, подумали, що вас оформляю до себе на фірму?

  Все! Я знову киплю, хоч і намагаюся це приховати. А він тішиться. Маю впевненість, що спеціально дражнить мене. Але навіщо? Коли це вже закінчиться? Я ж не одна з сотні його дівок, які готові все терпіти заради грошей! 

-Мені, певно, краще піти, - кажу спокійним голосом, хоча на душі завірюха.

-А як же посада, на яку я вас не хочу брати? 

-Не хочете - не беріть, - так само кажу спокійно. 

-Я ж пообіцяв Максиму Олеговичу, - він зітхає так страждально, наче в нього немає вибору. - А скажіть, Мілано, ви ж спеціально його про це все попрохали?

  Вирішую не відповідати, але як тільки підіймаюся зі стільця, він різко встає й, оминаючи стіл, перекриває мені шлях. При цьому влізає в мій особистий простір, тому хочеться зробити крок назад, але заважає клятий стілець.

-Скажіть, Мілано, - його голос лунає так близько, що аж хочеться залізти в якийсь панцир, - у вас є якісь любовні чи інтимні стосунки з Максимом Олеговичем?

  Яке його діло?!

-Дем’яне Вікторовичу, а чому ви запитуєте? - цікавлюся.

-То є, чи ні?! - його тон суворішає, а сам він вже майже налягає на мене. 

-Будь ласка, тримайте дистанцію, - прохаю директора, ледь вичавивши ці слова, й відгороджуюся рукою.

  Його вираз обличчя м’якшає. 

-Пробачте мені, Мілано. Не можу встояти від аромату. Ви ж знову нанесли собі на шию мої улюблені цитрусові парфуми. Вони ж вам не подобаються. То навіщо тоді користуєтеся?

  Загнав мене у глухий куток. І для чого ж я їх обрала, перед тим як йти сюди? Ну, для чого?! Щось всередині так підказало. Та й не такі вони вже й погані. Або…. можливо, таки хотіла йому подобатися? Та ні, нісенітниця. 

-Та з чого ви взяли, що вони мені не по душі? Ще скажіть, що спеціально для вас їх обрала.

  Він, засуджуючи, похитав головою. 

-Ви так і не відповіли щодо Максима Олеговича.

-Ми не пара. Не зустрічаємося, - пояснюю.

  Тоді Дем‘ян трохи задкує.

-Це добре, бо я не потерплю на робочому місці ніяких любовних стосунків. Запам‘ятайте це, Мілано! Ні з ним, ні зі мною.

-З вами?! - емоційно перепитую.

-Про той поцілунок на маскараді забудьте, - каже, наче я тільки про нього й думаю. 

  Та й це ж він мене поцілував! Не я його, а він! А тепер просить, щоб забула. Ой, тримайте мене семеро!