9. Наче підліток

  Максим декілька разів влучно жартує, поки проходимо широкою дорогою, вздовж якої ростуть неабиякої краси квіти. Таке почуття гумору - нове відкриття в ньому. А після цього одна тема плавно перетікає в іншу - так і  розговорилися.

-А я бігаю в цьому парку, - зізнається він.

  Його кінчики волосся розвиваються від вітерцю, а от мої локони в зоні ризику. 

-Теж хочу, бо на біговій доріжці - не те. 

-Пташечки не співають? - запитує він і доброзичливо посміхається.

  Відповідаю щирою посмішкою.  

-А ти каталася на самокаті? - цікавиться він, коли біля нас проїжджають підлітки.

  Дивне питання.

-В дитинстві, чи що?

-Ха-ха! Та ні, на дорослому самокаті, якщо так можна сказати, - показує на хлопця, який їде попереду нас. - Електросамокат називається.

-Не каталася. І не розумію, як на ньому можуть кататися дорослі люди. Хоча часто бачу, як чоловіки та жінки зранку їдуть на роботу. Та особисто мене, водійку автомобіля, вони дратують на дорозі.

-О-о-о, то в тебе ще й характер є, - Максим округлює очі. - Тобі щось може не подобатися? Такій милій та сором’язливій дівчинці?

  Ну, звісно. Він ніколи не бачив мене злу чи роздратовану. А це тому, що не давав приводу, от і все.  

   Спілкуюся з ним, і в якийсь момент ловлю себе на думці, що Максим - ідеальний. Саме з такими чоловіками й потрібно будувати сім’ю, а не такими, як той Дем’ян. І з чого згадала того демона?

-Насправді я буваю роздратованою, - попереджаю наперед. - Тоді довкола літають блискавиці. Повір мені, Максиме.

-Та ні, не може бути.

  Він так лагідно зі мною спілкується, що перестаю бути собою. Дійсно стаю милою, теж ласкавою, усміхненою. Колишні чоловіки не змінювали мене в кращий бік. Це для мене було щось нове.

-Ти, Максиме, такий щирий і добрий до мене, що інакше й не можу. Та все-таки я буваю ще тою… дияволицею.

  Він сміється. Що ж, нехай знає мене з кращих сторін. 

-То що, покатаємося? - запитує він і показує на самокати, які стоять в ряд вздовж тротуару й чекають таких, як ми.

  Вдивляюся в його обличчя, щоб зрозуміти, чи не жартує.

-Та серйозно кажу, - стверджує він, читаючи мої думки.

  Невпевнено погоджуюся. Максим розраховується з парубком в панамі, а той пояснює, як їздити. Наче все просто: відштовхуєшся однією ногою й тиснеш правою рукою кнопку біля ручки, а щоб зупинитися - тиснути з іншого боку. Та коли вперше відштовхуюся, то ледь не падаю. Оце б було!

-Зовсім не складно, - запевняє Макс. -  Спробуй ще!

  Він їздить навколо мене, а це лише заважає сконцентруватися.

-Легко сказати. Ти вже який раз їздиш? - цікавлюся.

-Перший, як і ти. 

  Тепер ще й почуваюся дерев‘яною.

-Ну, досить вже страждань, - Максим зупиняється й підходить до мене. Кладе мої руки на ручки, своєю рукою підіймає мою одну ногу й ставить на самокат. Його руки теплі, приємні. 

-Іншою ногою відштовхуйся й одразу став позаду цієї. Одразу тисни кнопку, - зрозуміло пояснює, при цьому обережно підтримує долонями мою талію, ледь торкається її.

   «Максиме-Максиме, а вчора ти це робив значно впевненіше, коли танцювали», - проноситься згадка в думках.

  Він продовжує пояснювати - і я, нарешті, починаю їхати. Він квапиться за мною. А як повільно покаталися декілька хвилин, то вже й дивувалася, як так, що спочатку не второпала з тим керуванням. 

  Далі між нами почалися перегони. Це було весело, аж поки ледь не в‘їхала в дерево. Він теж ледь не звалився на повороті, тож рахунок був 1:1. А пізніше з цього добренько посміялися.

   Настрій в обох був пречудовий. І навіть якби в‘їхали б в озеро поблизу, то, певно, все одно це б не зіпсувало нашу прогулянку.

   Коли електросамокати набридли, Максим запропонував присісти в затишне кафе при виході парку. Таке мені було більше по душі. Як я могла відмовити? Тим паче вже давно відчувала спрагу. 

  Коли перша сіла на плетений диванчик з м‘яким сидінням, Максим сів поруч і ненав‘язливо приобійняв за талію. 

  О, це вже щось цікаве! Він так закладав руку на вечірці, хоча тоді це було якось впевненіше, а зараз наче перевіряє, чи не відмовлю. А я ігнорую, бо насправді цього хочу. Чому ж ні? Максим - щирий, цікавий, веселий. Давно таких не зустрічала. Вже навіть і не вірилося, що разом працювали. Тоді він зберігав роботу субординацію, хоча я готова була порушити її кордони. І от дочекалася, коли й він дозрів для цього.

-Чим тебе пригостити сьогодні? - він запитує майже у вухо.

-Сьогодні? А що, ще буде завтра? - кокетливо посміхаюся.

  Він спочатку мовчки оглядає мене зблизька, що аж хочеться відвести погляд, а тоді каже:

-Ти казала, що буваєш ще тою дияволицею. Аж закортіло ще таку тебе побачити! Доведеться ще зустрічатися, поки не розпізнаю тебе.

  Мене веселять його слова. Взаємні посмішки стають нашою спільною обов’язковою темою.

-А далі що? - запитую його.

-Як це що? Злякаюся й втечу або… закохаюся, - останнє зовсім тихо каже на вухо.

  На таке й не знаю, як реагувати. Ще раз підмітила, що Максим зовсім не був схожим на моїх колишніх. Тому важко було його прочитати. В цій ситуації не розуміла, чи це жарт, чи він на щось натякає. Та поки була впевнена, що подобаюсь йому, хоча деякі його жарти були дружніми. Хоч би в френдзону не потрапити!

-Я знаю, як вивести тебе на емоції, - він інтригує. 

  Передбачувано кидаю допитливі погляди.

-Розкажи, - підсуваюся своїм обличчям до нього ще ближче й шепочу. 

-Завтра ввечері одягни спортивний костюм. Я заїду за тобою.

-Вже в передчутті, Максе.  

  Обожнюю, коли є якась інтрига. Та разом з цим розумію, що мій спортивний костюм не підходить для зустрічі з таким пристойним чоловіком. А значить… Знову привіт, моя кредитко.

   Нам приносять соковиті стейки, шоколадно-фруктові десерти та пляшку червоного вина. Все замовляв Максим, бо попрохала його, щоб він обирав страви та напої на свій розсуд. Так роблять усі мудрі дівчата та жінки, які хочуть добре попоїсти, перевірити чоловіка на щедрість і при цьому залишитися невибагливою в його очах.