8. Незапланована прогулянка

   Коли повернулася з клубу, втома взяла своє - і я відразу заснула. Або правильніше б було сказати вимкнулась. А прокинулася лише тоді, коли зранку хтось зателефонував у домофон. На прикрість, це було раніше, аніж хотілося.

«Сьогодні субота?» - запитую сама себе та дивлюся на день тижня в мобільному.

  Через силу підіймаюся з ліжка, сонно одягаю шовковий халатик і відчиняю мамі, яка приїздила щосуботи.

-Ти що захворіла? - питає вона, з жахом оглядаючи моє обличчя.

  Дивлюся в дзеркало, що в коридорі. Вигляд паршивий, ще й косметику вчора забула змити. 

-Вчора погуляли з подругою. Так стомилася, що відразу заснула, - пояснюю, опускаючи деталі.

-Гуляєш? - мама, засуджуючи, хитає головою. - А роботу хоч знайшла? 

  Я задумалася, бо й сама не знала відповіді. Колишній директор Максим вночі наче запропонував, а Дем’ян, як пам’ятаю й погодився. Принаймні на вечірці він був не проти. 

-Вчора знайшла, - відповідаю невпевнено.

  Мама підозріло продовжує оглядати мене. Помітно, що вже хотіла прочитати мені нудну лекцію, але я перебила її плани.

-Секретарем? - прискіпливо допитується.

-Угу.

-В якусь фірму?

-Угу, - знову повторюю.

   Тоді вона перестає мене невдоволено оглядати й іде на кухню. Як завжди починає з великого пакета викладати на стіл домашню їжу та те, що виросло на грядці. Все виглядає апетитно й добре знаю, яке воно смачне, але після вчорашнього відпочинку апетиту ще не було. Навіть трохи нудило.

-Хоч поїж нормально. Певне, одними канапками харчуєшся. Хоча… не одними: у твоєму меню ще ж піца є, - засуджуючи, каже вона, кидаючи погляд на пусті коробки при вході, які я забула вчасно викинути.

-Чому це?! Я періодично готую! - запевняю її.

  Насправді готувати вмію, але не завжди цим користуюся. От був би в мене коханий чоловік, то тоді б вихвалялася, яка я господиня. А зараз для кого готувати? Та й зайвої ваги не боюся, бо моя програма у тренажерному залі спалює все зайве. Вже перевіряла. 

   Ми почаювали, поспілкувалися про події минулого тижня, погоду, навіть трохи про політику. А тоді я запитала те, що бентежило найбільше:

-А батько не приходив?

  Мати, яка на тому тижні вигнала його з дому за те, що став частенько випивати, схилилася на спинку стільчика та закотила очі.

-Вчора прийшов з букетом троянд. Просив вибачення. Обіцяв, що більше не зловживатиме. 

-А ти? - уважно вслухаюся.

-Подивилася на ті троянди, та й пробачила. 

   Радію, що вони помирилися, бо хвилювалася з цього приводу, але все-таки уточнюю:

-Пробачила тільки заради троянд?

-Та й без них вибачила б, - махає рукою, - але не так швидко. Я ж сама розумію, що він так стресує через те, що втратив роботу. Він сидить вдома, я - вдома, а жити ж якось треба. Ще й той кредит за трактор досі висить над душею. Та й твій батько не почувається повноцінним без якогось заняття, а в нашому містечку зараз роботи немає.

  Чомусь в цю мить відчула себе винуватою, наче все це через мене. От якби ще працювала в колишній фірмі, то б мала змогу допомагати батькам, а зараз і сама на останні кошти живу. Ще й за ту сукню вчора розрахувалася кредиткою! 

  Отак щиро поспілкувалися, я подякувала за смачнющі страви - та й вона пішла. Нарешті я могла знову приземлитися на щось м’якеньке, бо сил не було. І варто було провалитися в сновидіння, як мене збудив власний телефон. Це роздратувало. Хотіла кинути його в стіну, аби мелодія припинила грати на нервах, але на екрані висвітився невідомий номер, а це було із серії моїх улюблених інтриг.

-Слухаю! - голосно кажу й сподіваюся, що зараз мені не рекламуватимуть якусь дурню.

-Мілано? - запитує чоловічий голос.

  Десь його вже чула раніше.

-Так, - стишую голос.

-То ти не змінила номер. Це добре!

  Нарешті впізнаю того, кому належить цей приємний, але водночас впевнений голос.

-Максим Олегович?

-Мілано, ми ж домовлялися перейти на «ти», - нагадує. - Тим більше після карнавалу.

  Починаю згадувати, що ж такого було на вечірці. З Максимом танцювали, цілувалися, а тоді він запропонував посаду на фірмі Дем’яна. Та й все. А що було далі тоді, коли прийшов Дем’ян? Нахаба потягнув мене до себе в кабінет і також поцілував, хоча далі поцілунку теж не зайшло. Бо спочатку я підкорялася йому, такому спокусливому, самовпевненому, але врешті сказала «до понеділка» і швидко вибігла з кабінету. А все тому, що не хотіла з ним зв’язуватися, не знала, чого від Дем’яна очікувати, і це неабияк лякало. Щоправда, він спробував спіймати за кінчики пальців, але вони вдало вислизнули з його широких долонь. 

-Я ще не виспалася після вечірки, бо зранку приїжджала мама… - починаю я, а тоді замовкаю, бо розумію, що йому ця інформація ні до чого.

-То я тебе збудив? 

-Все добре, - запевняю, розуміючи, що мої мізки після сну ще не увімкнулися.

-Все одно пробач, - говорить так бадьоро, наче не пив вночі. - А я хотів запросити тебе на прогулянку в парк. Подумав, що ми так давно знайомі, але, здається, я зовсім тебе не знав. 

-Прогулянка?! Зараз?! - не можу приховати спантеличення.

-Звісно, що ні. Впевнений, якби запропонував зараз, то отримав би відмову. А воно мені треба? - він сміється. - Можу заїхати за тобою завтра ввечері.

  Декілька хвилин роздумую. Намагаюся уявити його разом зі мною. Хоч і хотіла цього раніше, але це ж було тоді. З іншого боку - чому відмовляти? Можливо, це буде звичайна дружня прогулянка старих знайомих. Що за нісенітниця? Я точно йому подобалася. І він мені теж був симпатичний. Просто ніяк не вкладалося в голові, що ми отак випадково зустрілися й вже йдемо на прогулянку. А той поцілунок, то, взагалі, ні в які ворота. Наче все наснилося.

-О котрій заїдеш? - цікавлюся й відчуваю, що він посміхнувся.

-О дев’ятнадцятій чекатиму тебе під будинком. Тільки скинь повідомленням адресу. Добре? До зустрічі, Мілано. Радий, що ми зустрілися на тій вечірці.