6. Закрита вечірка

  Наступного дня мала пречудовий настрій. Про невдалу спробу влаштуватися в «Global QW holdin” навіть не згадувала. І в мене могло ж щось колись не вдатися! Відпустила ситуацію й сконцентрувалася на інших фірмах, які в інтернеті виставляли вакансію секретаря. От тільки поки нічого мені не підходило. Та я не здавалася. 

«Попереду ще субота та неділя. Точно щось трапиться доречне», - мала залізну впевненість.

  Зранку побігла в тренажерний, після якого відчула прилив сил. Так-так, прилив, а не навпаки. Вже п‘ять років займалася. А все тому, що колись мала трохи зайвої ваги. Та кому брешу? Насправді була досить гладкою й дуже комплексувала з цього приводу. Тепер все змінилося. З зайвою вагою зникла невпевненість в собі, навіть занадто. Я полюбила себе, дехто навіть казав, що стала егоїсткою. Можливо, й так, а мені лише треба було надолужити втрачений час, бо коли навчалася в школі, то ніколи не спілкувалася з хлопцями, не гуляла в голосних компаніях, була сірою мишею. Як добре, що тепер могла дивитися в дзеркало й тішитися своїм виглядом! І от в залі під гучну ритмічну музику це й робила, радіючи, що колись взяла себе в руки. А як ще хтось з парубків задивлявся, то це вже було вище всіх очікувань. 

***

   З Маринкою зустрілися біля того торговельного центру. Вона була одягнена в джинсовий комбінезон та кеди. 

-Хіба так ще хтось одягається? - кривлюся, поки підходжу. 

-Ти що, Мілано, це ж одяг відомого бренду, - показує на кишені надпис «Devid». - Оригінал!

  Я ніколи не носила такі дорогі речі, бо в мене, на відміну від неї, немає сімейного бізнесу, який приносить гарний прибуток.

-Та цей комбінезон… не дуже, - чесно зізнаюся. Впевнена, що маю смак. 

-Ти не розбираєшся! - вона ображається.

-Та куди мені, - демонстративно змахую руками. - Проїхали. Сьогодні гарний день, і маю відчуття, що станеться щось таке…

  Маринка одразу забула про образу.

-Звичайно, на вечірці ж буде купа людей. Зустрінемо багатьох знайомих або навіть з кимось вдасться вдало познайомитися, - подруга грайливо підморгує.

-Знайомих? Хах! Більшість моїх знайомих вже няньчать дітей, а не по клубах тиняються. 

-То треба наздоганяти, - посміхнулася подруга, а тоді задумалася. - Хоча… до дітей ще не готова. Принаймні в цьому році. 

-Так само, - кажу їй, хоча й не дуже впевнено. 

   Подруга дивиться на свій золотий годинник на руці.

-Можливо, нарешті зайдемо всередину? Спочатку в кафе пообідаємо, а тоді підберемо щось для маскараду. 

  Роблю жест рукою, запрошуючи всередину, наче я швейцар. Швидко забігаю слідом за нею. І хоч витрачатися, як Маринка не стану, але на вбрання точно вистачить. А там вже й роботу знайду. 

   Година, дві, три, чотири… А ми не можемо зупинитися, хоча відчувається втома в ногах. Це ніщо інше як старість. То й що, що мені лише 25. Витратила майже всі кошти, що взяла, але накупила лише щоденного одягу.

-Ну, в мене вдома є одна сукня, яка згодиться на вечірку, - кажу засмучено, бо тепер вистачить лише на маску.

-Та я тобі позичу. Щось впало в очі? - допитується вона. 

-Ні, все не те. Давай вже за масками підемо. Хочу перед вечіркою ще трохи відпочити, бо планую танцювати до ранку.

   Маринка розпливається посмішці. 

-Впізнаю свою Мілану. Бо після того провалу з Дем‘яном, я була здивована твоєю байдужістю. Щоб ти чогось захотіла та не отримала цього… Пф-ф! Таке вперше! 

  Ну, навіщо вона нагадала? 

-Не так та посада мені потрібна, як ти думаєш, - відповідаю серйозним тоном, хоча й сама не вірю власним словам. 

-Це твоя справа, - махнула рукою подруга, бо ми увійшли в один з модних магазинів, і тепер її увага була прив‘язана до дорогого одягу. 

   Я знала, що в цьому магазині мені нічого не світить, але коли кидаю погляд по всім сторонах, він зупиняється на манекені, одягненому в золоту з блискітками сукню. Вона коротка, але з довгими рукавами. Без роздумів йду та примірюю. Це ж не зобов’язує її купувати! А вона, як на зло, якраз на мене, ще й має таке декольте, яке точно привернуло б до мене увагу сильної статі. 

«Ідеальне! Те, що треба для сьогоднішньої ночі!» - кричить внутрішній голос. 

  Допитливо заглядаю на етикетку з цінником. Стискаю зуби, ледь стримую лайку. Твердо приймаю рішення негайно знайти роботу. Врешті дістаю кредитну карту - і таки оплачую покупку. В подруги позичати не хотіла, бо для мене це було принизливо.

  Наостанок поруч в магазині ще придбали маски: вона - із завидками на все обличчя, а я класичну - таку, що закриває верхню половину обличчя й має розрізи для очей. Вона єдина мені ідеально підійшла за кольором до нової сукні.

-То що, до вечора? - запитую вже на вулиці біля своєї лялі.

   Маринку підвозити не потрібно було, бо вона викликала таксі. Дивно, що досі не здала на права. Могла б собі придбати непогане авто, і не одне. 

  Подруга шле повітряний поцілунок і біжить до таксі, яке щойно під‘їхало. А я дбайливо кладу пакунок з новою сукнею й маскою на сидіння поряд, і сідаю за кермо.

  «Скоріше б уже вечір!» - пробігає в думках. 

***

   Вдома привожу себе до ладу. За звичкою посміхаюся в велике дзеркало в повний зріст перед тим, як вийти з квартири. 

  Їду за Маринкою, а тоді відразу в «Монако».

-Це десь тут та більярдна? - запитує вона. 

  Ну, знову нагадує! 

-У підвалі. Вхід в наступні двері, - пояснюю, стримуючи роздратування.

  На щастя, тему вона далі не розвиває. А коли підходимо до входу клубу, то зупиняє мене рукою.

-Треба трохи зачекати, - каже. - Це закрита вечірка.

  Витріщаюся на неї. 

-Що?! Вперше чую. Ти не казала.

  Маринка махає рукою й гордо пояснює:

-Та яка різниця? Мої знайомі зараз під‘їдуть і скажуть, що ми з ними. Вони мають запрошення.

-То ми ще маємо компанію на сьогодні?

-Не обов‘язково. Можемо трохи поспілкуватися, а тоді підемо від них. Зараз наберу цих двох. Зачекай.