5. Та йдіть до пекла!

   Восьма ранку - і я вже біля величезної світло-сірої будівлі «Global QW holding”. Кидаю погляд до панорамного вікна молодого директора. Хоча Дем‘яну Вікторовичу не 25, як мені, а десь під тридцять, але вже керує такою організацією. Цікаво, як вона йому дісталася? Від батька? Сто відсотків.

   Виглядаю відповідно: синя спідниця, білосніжна блузка, яскраві губи, подовжені вії, пишні локони,  цитрусові парфуми. Останнє, певно, говорить про те, що хочу йому подобатися. Одночасно сварю себе за це, але парфуми поки змінювати не збираюся. 

   При вході тій самій молодій працівниці пояснюю:

-Дем‘ян Вікторович знає, що я прийду. 

  Вона вірить на слово та проводить до секретарки Олени. Остання спочатку мружиться, згадуючи, де бачила мене, а тоді запитує:

-Доброго ранку. Знову налаштовані влаштуватися на роботу?

-Доброго. Сподіваюся на це. 

-Прекрасно, - сонячно посміхається, - бо в мене скоро декрет, а Дем‘ян Вікторович досі нікого не назначив. От тільки його ще немає. Годинку зачекаєте? 

  Махаю головою, погоджуючись. А тоді йду на вулицю, щоб придбати кави. Тої, що вдома пила, якось було недостатньо. Хотілося сьогодні бути в тонусі. 

  Обрала холодну каву з сиропом, бо сьогодні з самого ранку палило сонце - до літа залишилися лічені дні. Сіла за столик надворі й тільки потягнула напій, як до будівлі офісу під‘їхав Mercedes. Чорт, той самий!

    Поважно виходить Дем‘ян Вікторович, наче якийсь король. Цього разу був не за кермом. Навіть здалеку бачу його впевнений вигляд. І цей чорний костюм, який сидить ідеально. Ох, і давно в мене не було чоловіка. Бо від одного вигляду такого мачо, все аж стиснулося всередині. 

  Вирішую почати нові відносини. Можливо, зареєструюся на сайті знайомств, чи наважуся познайомитися деінде. Та як завгодно, аби не залипати на цього Дем‘яна, бо те, що він не простий, то я вже добре затямила. Такий чоловік, як він, постійно мізки виноситиме, а мені потрібні нормальні відносини. Хоча… можна трохи перцю, але не так, щоб аж нудило. Все-таки крапати на мізки - це жіноча справа. Хах!

  Швидко випиваю половину кави та йду за ним, але не кваплюся. Було б дивно, отак приклеїтися просто на порозі фірми. Тож коли він увійшов всередину, то тільки тоді впевнено рушила слідом. Але все одно занадто поквапилася, бо коли увійшла в кабінет, де сиділа працівниця Олена, він з нею щось обговорював. 

-Дем‘ян Вікторович… - з несподіванки назвала його ім‘я і якось знітилася. Моя впевненість у собі залишила тіло і розум.

-Мілано? - він зробив здивований вигляд. 

  Але чому? Знав же, що прийду. Я ж вчора виграла у більярд, точніше, він сам здався. 

  Секретарка не зрозуміла, чому ми так подивилися один на одного. Звідки їй було знати про вчорашню гру? 

-Чого ви хотіли, Мілано? - запитує він, наче знущається. Ні, він таки знущався, бо добре знав, чого хочу. Ще й знову на «ви» став до мене звертатися, наче вчора не пригощав винними коктейлями. 

-Ми ж домовлялися, Дем‘яне Вікторовичу, - нагадую цьому склерознику, а в самої від нервів вже тріпається око. 

-Нагадайте, - він дивитися на мене, наче вперше бачить. 

  От покидьок! Привабливий, але покидьок!

-Ви погодилися взяти мене на роботу на посаду секретаря, - займаю знахабнілу позицію, бо він не проговорював, що згодний. Але ж і не відмовляв!

   Дем‘ян повертає голову до Олени. Вона стискає плечима, мовляв, нічого не знаю. Видно, що вона розгубилася, не розуміла, куди себе діти від цього його проникливого погляду. Хоч би зараз не вродила раніше терміну. 

 «Зате весело з таким директором працювати», - подумала, співчуваючи бідолашній вагітній. 

   Тоді він знову перевів погляд на мене. На його обличчі читалася насмішка.

-Справді обіцяв вам посаду? Мілано, ви нічого не плутаєте? 

   Як же він нервує! Кожна його риса обличчя, цей темний костюм, чорне ідеально пригладжене волосся, хитрий проникливий погляд. Диявол, що тут сказати. 

-Не плутаю! - випадково підвищую голос. Таки вивів мене з рівноваги, а обіцяла собі триматися. 

  Він абсолютно спокійно бере якісь документи зі столу секретарки, яка нічого не розуміє, й розвертається до дверей свого кабінету, щоб зайти. 

-Я прийшла сюди, гадаючи, що цей день стане першим робочим, - щиро зізналася. 

-Не пам‘ятаю, щоб брав вас на роботу. Але якщо раптом це сталося… То тепер звільняю, бо, чесно кажучи, ви зовсім не підходите на цю посаду. Всього доброго, Мілано, - байдуже тягнеться до ручки дверей свого кабінету. 

   Мені знесло дах. Здичавіла на місці. Вже й не пам‘ятала, щоб мене так хтось доводив. Хіба молодший брат в дитинстві, але тепер він вчиться за кордоном і, взагалі, став серйозним та відповідальним парубком. 

  Дем‘ян входить до кабінету, а я розумію, що залишаюся ні з чим. Можливо, він сподівався, що бігатиму за ним, благатиму. Ага, зараз! Набридло вже. Загралися.

-Та йдіть ви, Дем‘яне Вікторовичу, до пекла! - розчаровано та розсерджено кидаю йому в спину. 

  Такого він не очікував. Зупинився. Розвернувся. Знову на секунду перевів погляд на Олену, наче вона мала йому пояснити, чому я його відіслала. А як подивився на мене, то погляд був точно, як у диявола. Здавалося, зараз вмить спопелить. Розсердила його, коротше. Ну, і добре.

-Сказали б одразу, що не візьмете! - обурююся, бо вже зупинитися не можу. - Для чого той більярд? Ті мідії? Навіщо багатообіцяльні погляди?!

  Олена принишкла. Удала, наче її тут немає. От не хотілося при ній це все казати, але мій внутрішній вулкан вже не зупинити.

   Дем‘ян в шоці з того, що отак все висказала. А що, він думав, що я якась лялька? І що йому все дозволено? Поки ще не прийшов в себе після моїх слів, зловила себе на тому, що трохи боюся його. Не знаю, на що здатні такі чоловіки, як він. Тож не очікуючи ножа в спину, швидко вибігаю з кабінету, несуся коридором, вибігаю надвір - і влітаю у свою лялю.