4. У більярдній

   Сьогодні в тренажерній залі викладалася по повній, наче хотіла мати кращий вигляд для вечора. Але навіщо? Сама не розуміла. Ще й зловила себе на тому, що трохи хвилювалася перед зустріччю.

«Ну, не прийде він або не візьме на цю посаду, то й що? Такі спеціалісти, як я, багато де потрібні», - запевняла себе. 

   Та однаково до зустрічі почала готуватися ще заздалегідь. Випрасувала чорну коротку сукню; протерла від пилу червоні туфлі на підборах; одягла довгі сережки, в яких донизу звисало червоне каміння та браслет з цього ж комплекту; нанесла вечірній макіяж і підправила зачіску, бо локони вже не мали путнього вигляду. Ну і, звісно ж, не забула про ті цитрусові парфуми, які йому так подобаються.

«Ну, вперед, Мілано! Груди вперед, дупцю назад і від бедра… від бедра…» - наказала відображенню в дзеркалі - й рушила до «Монако». 

  В підвальному приміщенню клубу знаходилася більярдна, де мені ще не доводилося бувати раніше. 

   Спускаюся крутими сходами. Стіни - бордовий бархат. На рівні очей чудернацькі лампи. А ось і величезна зала з великими більярдними столами, а біля кожного з них ще менші столики з темного дерева, щоб чогось випити для настрою та закусити. 

  У приміщенні людно. Грає азартна швидка музика. А я стою при вході й шукаю поглядом його - директора «Global QW holding”.

  Неподалік значно старші чоловіки кидають на мене погляди.

-Красуня, приєднуйся до нас! - пропонує один з них. 

   Ну, звісно! Я ж зі всіх сил трималася впевнено на цих величезних підборах, гордо припідняла голову, трохи вип‘яла нафарбовані бордовим кольору губи, і цей мій загадковий погляд, яким любила користуватися. Так сказати, увімкнула всі свої жіночі чари. 

  Могла б і погодитися на пропозицію, бо вигляд вони мали пристойний, а знайомитися отак ніколи не боялася. Зателефонувала б Маринці, в якої теж не клеїться з особистим життям. Але! Наступної миті мій погляд зупинився на директорі Дем‘яні. Він був не сам, а з своїм товаришем або колегою. Вони грали в більярд і про щось жваво розмовляли. Обоє були в ділових чорних костюмах. 

-Пробачте, мене вже чекають, - ввічливо відмовляю й повільно наближаюся до дального столу, де вони грають. 

   Дем‘ян помічає мене. Спочатку роздивляється, а тоді криво посміхається на один бік. У цей час вже наближаюся до нього. 

-Доброго вечора, - кажу й очікую на увагу в мій бік. 

   Другий чоловік вітається, при цьому мене оглядає, наче не розуміє, чого мені треба. Я ж сподіваюся, що він якнайшвидше піде, але той не квапиться. 

   Дем‘ян Вікторович, дивуючись, запитує:

-Ви, Мілано, дійсно вирішили прийти? 

   Знову відчуваю себе дурепою. Вирішила, що він спеціально ставить мене в таке положення. 

«Розважається, покидьок! Але не цього разу», - твердо вирішую.

-А можна поцікавитися, що ви тут робите? - запитую, розуміючи, що швидше за все, він прийшов до мене. 

-А це мій заклад, - несподівано відповідає він. - Я тут щовечора буваю. 

   Це було надто неочікувано, але все одно не здаюся. 

-А я привітатися хотіла! - запевняю та показую на чоловіків, які щойно пропонувалися приєднатися. - Там мої знайомі. Сьогодні гратиму з ними. 

   Дем‘ян посерйознішав. Невже відчув себе переможеним? Чи йому насправді байдуже?

-Це що, цитрусові парфуми? Спокусливо, - каже і кидає хтивий погляд. - Ну, якщо ти вже до нас підійшла, то, можливо, зіграєш партію зі мною? 

   Я щось пропустила той момент, коли цей поважний Дем’ян почав до мене звертатися на «ти». 

   Роблю задумливе обличчя, наче обдумую пропозицію. В цей час той другий чоловік в костюмі вже простягає мені кий. Машинально беру - виходить, що погоджуюся. Тоді той чоловік йде - і ми лише вдвох, як і мало бути. 

-Добре граєш? - цікавиться харизматичний Дем‘ян. 

  Так закортіло йому сподобатися, але при цьому, щоб він не знав, що вважаю його красунчиком. 

-Зараз перевіримо, - намагаюся засліпити усмішкою.

   Директор, який готував все до гри, зупинив на мені погляд.

-Хоч декілька разів грала? - в його очах надія.

   А я все так і стою, посміхаючись.

-Жодного разу?! Зовсім не вмієш грати в більярд?! - голосно допитується.

  А я усміхаюся. Де ж мені було грати? Хто і коли мене міг запросити? Колишні хлопці? Пф-ф! Не смішіть мою зачіску.

-Тоді я краще замовлю багато випивки, - каже Дем‘ян і махає до офіціанта (в закладі була кухня).

-Хоч як ця палиця називається знаєш? - кепкує він, направляючи до мене кий, наче це шпага. При цьому впирається прямо в серце. 

-Не смішно, Дем‘яне Віктровичу, - тепер я серйозна.

-Що ж, тоді роз’ясню все інше, - каже він і починає мене вчити.

   Пояснює добре, все розумію. Уважно стежу за його виразом обличчя, мімікою, поставою. Такий владний, занадто серйозний. Аж закортіло розрядити обстановку.

-Якось трохи занудно, - щиро зізнаюся йому.

-Що? - він витріщається. 

-Ми не на роботі, Дем‘яне Вікторовичу.

-А вам і не світить посада в моїй фірмі, - каже, наче з образою, яку приховує.

  У цей час приносять велику тарілку з мідіями та винні коктейлі. 

-Якщо виграю партію - завтра прийду на роботу, - кажу впевнено, даючи собі шанс.

  Він сміється. 

-Дозволиш тебе пригостити? - в його очах знову з‘являються бісики, наче зараз буде якась підстава.

  Він проводить мене до столика, сідає поруч і підсуває велику тарілку до нас обох. 

-Коштувала таке колись? - запитує, стримуючи сміх.

   А я ж ніколи ще не їла мідії. Чорт! Підозрюю, що він спеціально замовив, аби був привід посміятися з мене. 

-У мене на них алергія, - брешу, бо нічого кращого в голову не приходить. 

-Шкода. А я таки з‘їм.

  Він бере відкриту мушлю до рук, збризкує на мідію сік зі шматочка лимона - і підносить делікатес до рота. Смакує. Насолоджується. 

«Невже й справді так смачно?» - роздумую, шкодуючи, що бовкнула про алергію. 

-Спочатку вони всім не подобаються, зате потім… - каже він і знову смакує.