3. Чи це не жарт?

   Мовчу, бо не знаю, що й сказати. Розгубилася. Відвела погляд.

-Представтеся, - попрохав директор з бісиками в очах і приставив пальці під власне підборіддя. Було помітно, що його ця ситуація забавляє. 

-Мілана, - суворо відповідаю. - А ви, так розумію, - Дем‘ян Вікторович. 

   Молодий директор тричі плеснув у долоні.

-Вгадали. А що це ви раптом такою мовчазною стали? В автівці були зовсім іншою. 

   Здалося, він знущається.

-А що це ви вдавали з себе водія, якщо в такому поважному кріслі сидите? - не витримую й отак різко відповідаю. Тоді закусую губу, бо розумію, що даремно це зробила. 

   Та Дем‘ян зовсім не розсердився, навпаки - засміявся, хоча й дивився на мене саме так, як тоді, коли попрохала зачекати біля магазину. 

«Думає, що я нахаба чи грубіянка», - подумала, хоча насправді ніколи не дозволяла собі так спілкуватися з колишнім босом Максимом Олеговичем. 

-І з чого ви ще тоді вирішили, що я водій? Я ж спокійно сів у своє авто, щоб добратися до свого ж кабінету після наради, а ви підсіли, щоб вас підвіз. Я, певна річ, не відмовив із ввічливості, але коли ви попрохали зачекати, поки скуповуєте шмаття, то вже вибачайте… Мій час цінний.

   Слухаю його та розумію, в якій безглуздій ситуації опинилася. Сама не розуміла, чому прийняла цього поважного з вигляду чоловіка в дорогому костюмі й на руці з масивним годинником останнього покоління за звичайного водія. 

-Мені в приймальні сказали зачекати біля входу авто, - зізналася йому.

-Цікаво, чому це наше робоче авто мало вас везти назад? - він загнав мене в глухий кут. - Ще й збрехали, що у мене з вами має відбутися зустріч. 

   Не знаю, куди себе подіти. І хоч стою над ним, точніше над його столом, але відчуваю себе десь у його ногах. А він наче сам Бог сидить і прискіпливо мене оглядає, оцінює, ще й хоче покарати. Але насправді й він не був святим.

-А чому ж не зізналися, що ви не водій? Я б не сідала в авто, - продовжую себе захищати. - А мені через вас довелося пішки йти. Взуття понатирало аж до крові. І все заради цієї посади.

   Вирішую змінити тактику й давити на жалість. Та директор лише знову усміхнувся так, наче прочитав мої думки. Тоді взяв до рук слухавку й попрохав Олену принести бактерицидних лейкопластирів. Це було мило, звісно, але я не цього хотіла. 

   Секретарка вмить виконала його наказ. 

-Дякую, - сказала Дем‘яну, коли вона пішла, залишаючи мені лейкопластирі на столі директора. - То ви візьмете мене до себе? Повірте, не пошкодуєте. Я завжди мріяла працювати в такій великій організації.

-Тоді, звісно, беру, - без емоцій каже він і дивиться на мою реакцію.

  А я радію. Усмішка мимовільно з‘являється на моєму обличчі. 

-А тепер звільняю, - він несподівано все ламає. - Можете вважати, що працювали у нас декілька секунд, а отже, ваша мрія збулася. 

-Знущаєтеся?! - мене вже розбирає від злості. 

   Хіба може серйозна людина себе поводити, наче хлопчисько? Так і хотілося все висказати і за його безглузді жарти, і за те, що залишив мене біля магазину. Особисто для мене він склав враження багатенького нахаби, хоч і був красунчиком. Чорне зачесане волосся, блакитні очі, чітко виражені вилиці, приваблива посмішка - все, як на замовлення. Чомусь завжди бувало так: якщо красень - то дратівливий егоїст або куркуль. Ну, принаймні, так було згідно з моїми стереотипами та спостереженнями. 

-Ну, пробачте мені, - несподівано сказав він. - Давайте краще ввечері поспілкуємося в більярдній біля «Монако». Знаєте де це?

  Мені така пропозиція здалася дивною. Я запідозрила його в хтивих намірах.

-Знаю, але мені посада «через ліжко» не потрібна, - впевнено відрубала, щоб ні на що не сподівався. Все-таки у мене теж були свої принципи. - Я маю освіту й досвід роботи. А ще не поганий відгук від колишнього роботодавця. Можете з ним особисто поспілкуватися, він підтвердить, що я завжди гідно виконувала свої обов‘язки. 

   Дем‘ян навіть слухати не хотів те, що говорила. Робив це лише з ввічливості. 

-Якби я працівників обирав «через ліжко», то тут був би бордель, моя люба. Ви ж самі так хотіли мені сподобатися. Відповідно одяглися, придбали парфуми. Тож не дивуйтеся… Сподобалися! А тепер залишіть мене, бо ще маю купу роботи. Зустрінемося в більярдній, але цього разу на автомобіль не сподівайтеся. 

   Стою та намагаюся зрозуміти, чи про більярдну це випадково не його черговий жарт. А він у цей час вже опустив голову й знову занурився в свої папери.

    Ну, і як зрозуміти, якщо навіть його вираз обличчя не роздивилася? Прийти не важко, але чи є в цьому сенс?

   Виходжу на вулицю й телефоную Маринці.

-Подруго, ти не повіриш! - інтригую з самого початку розмови.

-То краще підійди до мене. Зроблю перерву, - вмовляє вона.

   І я сідаю в лялю й під’їжджаю до невеликої фірми, яка належить батькові Маринки. У них сімейний бізнес. 

   Подруга вже чекає при вході. Замість привітання відбувається обмін поглядами: в мене - загадковий, в неї - допитливий. Як завжди беремо в кав‘ярні на розі дві кави з молоком і банановим сиропом, сідаємо за низький столик на вулиці - і я переказую все, що сьогодні трапилося.

   Маринка як завжди уважно слухає й періодично киває головою, мовляв, нічого собі. А в кінці розповіді запитує:

-То ти підеш?

-Гадаєш, це був не жарт? 

-Якщо жарт - то набереш мене й прийду, - обіцяє подруга. 

-А ти хоч вмієш грати в більярд? - підіймаю брови.

-Ні, Міланко, це я так намагаюся тебе вмовити піти туди. Ти ж сама хотіла влаштуватися секретаркою в таку крутезну організацію, а це твій шанс. Крім того, а що, як ти йому дійсно сподобалася? Ага! Думала про це?

-Не віриться, - зізнаюся.

-До речі, а він тобі як? Такий вже аж красунчик? - допитується вона.

-Ну-у-у… Так, але щось мені підказує, що він розбещений та, взагалі, нарцис.