2. Доленосне доручення

  Наступного дня, певна річ, відчувала себе зім’ятою. Це ж треба було вчора так погуляти. Вже й не пам’ятала, коли дозволяла собі таке востаннє. Хоча чому? Це було тоді, коли розірвала останні свої стосунки - пів року тому. При чому гуляли з подругою в цьому ж самому клубі “Монако”, бо він знаходиться найближче до нашого спільного району та вважався одним з кращих в нашому місті. Якщо, звісно, не брати до уваги ті клуби, в які потрібне спеціальне запрошення. А в цьому весь перший поверх для смертних, а от другий - ні, там вже еліта відпочиває. Хоч би раз подивитися, як багатії відтягуються. Та от ніхто ніколи не запрошував.

  У ліжку беру до рук телефон, а там ввімкнена мобільна версія сайту з пошуку роботи. Одразу погляд впав на “Global QW holding”. Точно, я ж запланувала туди сходити, щоб випробувати удачу! Ми навіть вчора пили з Маринкою за мою нову роботу, хоча ще нікуди не влаштувалася. Але хотіла! Саме туди! 

  Згадка про заплановане змусила мене піднятися з ліжка й вмити обличчя крижаною водою. О, так вже було краще! Але не достатньо, тож ще прийняла душ і випила горнятко запашної кави. Тепер можна було захоплювати світ. Але бісове дзеркало свідчило інакше, бо з таким виглядом навряд чи б мала якісь шанси влаштуватися в таку солідну організацію.

  Нафарбувалась. Накрутила локони. На руку натягла срібний годинник. Вбралася у темні штани та бежеву однотонну кофтину. Нарешті можна було вийти в люди, бо тепер все було ідеально. Всілася у свою улюблену лялю, стиснувши її кермо в руках і сама собі побажала успіху, після чого рушила до роботи своєї мрії.

***

Увійшовши в хол величезної будівлі, побачила метушливих робітників у ділових костюмах, які то вибігали з будівлі, то залітали в неї, немов їм довірили те, від чого залежить чиєсь життя. В холі стояли яскраві дизайнерські диванчики, але на них ніхто не сидів.

 “Ха! Нікого немає! А подруга казала, що сюди не легко потрапити, що на таку посаду є купа охочих”, - подумки зраділа.

  А тоді до мене підійшла молода працівниця зі стильною короткою зачіскою. 

-Доброго дня, ви на когось чекає? - ввічливо звернулася до мене. - Чи вам щось підказати?

-Доброго, так. Я прочитала вчора на сайті, що вам потрібен секретар. І ось… прийшла запропонувати свою кандидатуру.

  Молода працівниця здивовано мене оглянула. Невже зі мною щось не так?

-Ви заповняли анкету на сайті? - запитала у мене.

-Ні. А це обов’язково? 

  Вона не дала відповіді, але показала невдоволення. 

-Пройдіть за мною, - врешті сказала мені й повела коридором.

  Прийшли до теперішнього секретаря, точніше секретарки, яка була вагітною. Тоді стало зрозуміло, чому звільняється така вакансія. 

-Олено, ця дівчина хоче влаштуватися, але вона не заповнювала анкету. Отак просто прийшла, - пояснила молода працівниця й одразу залишила нас вдвох.

-То давайте заповню ту вашу анкету, якщо це так необхідно, - запропонувала, навіть не привітавшись.

  Вагітна посміхнулася й пояснила:

-Розумієте, просто у нас не заведено отак приходити. Кандидати на посаду мають заповнити анкету на сайті, а тоді їм зателефонують і сповістять про час і дату, на які треба прийти. Далі співбесіда. А все тому, що багато охочих. Ось так.

  Оце “багато охочих” мене засмутило.

-То що, мені йди додому? - розчаровано запитала цю Олену.

  Вагітна замахала головою зверху вниз, хоча й дивилася на мене співчутливо.

  Враз її робочий телефон на столі різко задзвенів. Причому так голосно, що я аж підстрибнула. 

-Так, Дем’яне Вікторовичу. Ще не відвезла, - засмучено пояснила Олена в слухавку, а тоді глянула на мене. - У мене зараз сидить претендентка на посаду секретаря, я можу це їй доручити, бо мій стан сьогодні не найкращий. Пробачте, Дем’яне Вікторовичу. 

  Я збуджено дочекалася кінця розмови, бо вже зрозуміла, що йти рано.

-Як до вас звертатися? - запитала мене секретарка, поклавши слухавку.

-Мілана.

-Добре, Мілано. Якщо маєте бажання, можете відвести дещо в інший корпус, тоді директор поспілкується з вами щодо роботи особисто. 

  Задоволено закивала головою.

-Але, не радійте раніше часу, бо це ще не означає, що вас приймуть, - попередила Олена.

-Мене все влаштовує. Що і куди вести? - квапливо запитала.

  Секретарка повільно підійнялася, підтримуючи округлий животик, і взяла біля принтера якісь папери. Обережно запхала її у файл, тоді - в теку.

-Не відкривати, - пояснила мені й протягнула те, що треба передати. - Сядете у синю Toyota, що зараз приїде до входу.

-Я на колесах, - бовкнула, а тоді запнулась. - Тобто… моє авто стоїть на вашій стоянці, тож…

-Не обговорюється! - суворо перебила секретарка. - Поїдете на нашому робочому. Віднесете теку в приймальню й одразу повертайтеся. Можливо, ще застанете сьогодні директора на місці. І напишіть ваш номер мобільного про всякий випадок. 

  Слухняно зробила те, що мене попрохали, чи правильніше сказати те, що мені наказали. Тоді глянула в бік дверей директора, прочитавши на табличці “Дем’ян Вікторович”.

-Покваптеся, бо він скоро має з’явитися на робочому місці, але, можливо, ненадовго, - попередила Олена.

  І я рушила швидким кроком, бо дуже вже закортіло працювати в такій великій організації. Фірма на попередній роботі була значно меншою, а тут скучати не доведеться. І це мене тішило, бо я була активною й любила встигати те, чого не могли інші. Цей Дем’ян точно не пошкодує, якщо візьме таку працівницю до себе. Йому всього лише доведеться понапихати мені кишені грошима. Ха-хах! Заради цього я завжди готова була потрудитися. І всім від цього добре.

***

   Синє авто вже чекало на мене. Мовчазний водій відвіз до ще однієї великої будівлі, після чого виконала доручене прохання - віднесла теку. От тільки коли знову вийшла надвір, цієї Toyota вже не було. 

“Ну, чудово!” - пронеслися думки розчарування.