Щоденник

Присвячено Назару прикордоннику 

та його майбутній дружині

— Ти казала, що між вами нічого не було! Якого біса ти йому присвятила цілий том цієї писанини? Якого ти взагалі його зберігаєш?— на кухню влетів розлючений Артем і кинув переді мною старенький трішки пошарпаний записничок.

 — Звідки це в тебе?— я прогорнула декілька сторінок, щоб точно впевнетись в своїх здогадках. 

 Хоча, що в чому тут було запевнятись? Я і так прекрасно знала що за рукопис тримає в руках мій чоловік. 

 — Ми разом вже 10 років, у нас є донька, ми сім'я. А ти досі тримаєш згадки про нього. Як я маю це розуміти? Моя дружина ніколи нічого не відчувала до мене?!

 Він лютував. Очі горіли настільки сильною злобою та ненавистю, що проникали всередину. Це вже не добрий Артем з милим карими очима, це — розлючений хижак, який от от розірве свою жертву на шматки. 

 Але на щастя, чи на жаль, він просто фиркнув, розвернувся і пішов в сторону дверей. 

 Я в тій же хвилині, ледь не перекинувши склянку з недопитою кавою, про яку вже і мови не могло йти, побігла за ним. 

 — Тьом, ти куди?— я підійшла до нього і поклала руку на передпліччя з надією, що це його затримає. Дарма сподівалась. 

 — Алісо, відстань! Йди до свого погранца. Будеш йому й надалі оди і поеми писати. 

 Він грубо відкинув мою руку і голосно гримнув вхідними дверима. 

 Гуркіт був таким, ніби розбивав щось 

 — Мамусю, що сталось? Куди тато пішов?— Юля налякано споглядала із-за дверей. 

 — Все добре маленька.— я підійшла до донечки і обійняла її.— Тато скоро повернеться. Йди грайся в свою кімнату.

 — Мамусю, це через цю книжку, що я знайшла? Я хотіла почитати і знайшла на поличках між твоїми книжками її, я взяла почитати, а татко побачив. 

 — Ні. Тата викликали на роботу терміново. 

 Донечка невпевнено кинула головою та пішла до себе. 

 Я ж в свою чергу повернулася на кухню. 

 Краплини кави, яка все ж таки розлилась від мого різкого руху, нагадували про нещодавній скандал. Збоку біля чашки лежав той самий Богом і мною забутий записник. 

 Я протерла стіл і розгорнула його на першій сторінці. 

 Мене знову кинуло в такі болючі спогади. Я читала сторінку за сторінкою зі сльозами на очах і не могла припинити плакати. Губи тремтіли, немов від дикого холоду, якого бути не могло, тому що в нас завжди в квартирі шалене тепло. 

 Рядки повертали мене в ті часи, коли я їх писала. Коли не могла заснути до ранку, бо була в думках, потік яких вбивав у мені продуктивність, позитивні емоції і загалом вбивало мене. 

 Так сторінка за сторінкою а я і не припиняла плакати. 

 Скільки ж сліз приніс мені той, як висловився Артем, «погранець». І тоді, і через десять років. Він ще тоді зруйнував мене, навіть того не підозрюючи. І зараз продовжує руйнувати. 

 Я швидко прогорнула цілий блокнот. І закрила його. 

 Потопаючи в спогадах, я згадала, як програла війну, влаштовувавши перемир'я. 

 Де він зараз? 

 Як він живе?

 Чи одружився, як казав тоді? 

 Ці питання турбували мене тоді і виникли зараз. 

 Минули роки, а я досі живу, думаю про нього. Мені соромно це визнавати, адже я мама в щасливому шлюбі. Але як би там не було, я можу обманювати інших що мені байдуже. Себе обдурювати я не можу.  

 Я мов той угаран кидалася в пошуках мобільного і, знайшовши його, набрала номер, яким не користувалась давним давно. 

 — Ало.. Хто це?— почулося на тій стороні телефонної лінії. 

 — Людо.. Це Аліса..— тремтячим голосом промовила я і знову поринула в океан сліз.

 — Аліска? Сто років тебе не чула! Нічого не даєш про себе знати. Як ти? Стій, ти плачеш? 

 Моя давня подруга знала мене як п'ять копійок. І навіть те, що я вийшла заміж і переїхала в місто не завадило нам спілкуватись. Проте, коли вже у нас з'явились діти, то комунікація практично перекрилась. Час від часу, по святах ми списувались і розмова затягувалась про те хто і чим зараз дихає, які новини, і так далі, і тому подібне. 

 Ми були знайомі з дитинства, і хоч вона була молодшою від мене, це не було перешкодою стати нам кращими подругами. 

 І в даний момент, я розуміла, що вона — єдина, хто зможе мене підтримати. 

 — Аліса, ти тут...— я щось забула, що вона висить в мене на лінії, точніше не забула, я була введена в ступор від ситуації, яка склалася.— Аліса, ти плачеш? 

 — Людко, мені потрібна твоя допомога. Ти як ніхто інший мене зрозуміє.

 Щось приховувати вже не було сенсу. Резніченкова і так зрозуміла, що щось сталося. Тому я навзрид промовляла останню фразу. 

— Ти ж не забула, де я живу? Приїжджай швидше!— схоже, вона зрозуміла, що сталось щось критичне і мені треба бути біля неї. 

— Та ну, я з донькою.. Та й у тебе чоловік, діти.

— Юра поїхав на службу на три дні, буде аж завтра зранку. Та й діти, думаю, знайдуть спільну мову. Нам давно потрібно було їх познайомити. Щоб через годину була в мене. 

 Я поклала слухавку, повідомила Юлю про подорож і прийнялась за збори. В дорожню сумку кинула найнеобхідніше і зверху цей клятий записник. Юля в той момент вже була одягнена в верхній одяг. 

 — Мам, а куди ми їдемо?— запитала донька, коли під колесами автомобіля замість асфальту постала кам'яниста ґрунтова дорога. 

 — Додому, Юль, до мене додому. 

 Цілу дорогу я провела в роздумах. Про нього. Спогади різали серце болючим ножем. Спогади, в яких не було нічого такого, що могло б привести до важких страждань. Але вони обпікали все зсередини, можу сказати навіть спалювали. Нили нестерпним дискомфортом. 

 Моє авто зупинилось біля знайомого будинку. Ще дітьми ми тут часто проводили час, коли вже виросли, то почали збиратись на всілякі танці чи просто погуляти з друзями. І кляті гулянки таки довели мене. Хоча, до чого тут гулянки, якщо довела себе я сама? 

 Я зачинила за собою хвіртку і ввійшла на подвір'я. Тут все змінилось.