Тебе не може не бути...

Злива

Краплі сліз похмурої неба безодні
Так ніжно цілують, беручи за руки.
Ти можеш? Прошу, лише тільки сьогодні...
Примчати і взяти мене на поруки.

Принести забуту в столі парасолю,
Розкрити її, мов шатро підійняти -
Тепер, хай вже злива періщить уволю.
І мокру, як хлющ, чимдуж обійняти.

На цілу секунду раптово збагнулось -
А ми ж - незнайомцями бути могли!?
В душі запекло, аж серце сказилось,
Мов в гамівну сорочку його одягли.

Існує той вимір, в якому не прИйдеш
Ні в зливу, ані коли взірветься світ.
В долоні обличчя моє не вІзьмеш
Й не подивишся в очі у світлі софіт.

Нестерпно і боязно тільки від думки -
З коханням навік розминутися,
Його не знайти чи застрілити лунко
Й віч-на-віч з дощем залишитися.

Побачивши тебе, нарешті... вдихаю -
Нехай навіть і грім біснує так гучно.
Чекай... я вже йду... безмежно кохаю...
Крізь стіну води шепочеш беззвучно.

Прошу, не зникай, мов видіння, як треба
Зміню русла рік й перепишу долю
Бо хто ж принесе мені в день журби неба
Забуту... жовту в цяточку - парасолю.

Подобається

#3964 в Різне
#1042 в Поезія

Відредаговано: 04.10.2020