☙Розділ 4❦ Смерть

✦Чотири Смерті перед Різдвом✦  

Ніхто вже й не пригадає ніколи, якого саме числа загадково померли юна школярка міс Шалім-Веринська, старий ведемський драматург пан Хорес, знаменита балерина мадам Піґма Баффет, та невідомий сліпий жебрак з Північної Бухти. В ніч першого грудня? Чи тридцятого листопада? Чи з тридцятого на перше? Чи може з першого від тридцятого на друге? Всі, хто жив тоді в столиці, втрапили в замкнуте коло дежавю. «Коли ж це трапилось?» – будуть гадати містяни цілу вічність. Такі дивні смерті. Такі дивні Смерті перед Різдвом. Посмертні цифри змішувались у лячних ударах траурних дзвонів, але ті, хто народився під Парадом Тріади Лун, знали: траур закільцьовує час, змінює його траєкторію у зворотному напрямку, тому й створює плутаницю спогадів.

Про це знала й Хелена Баффет, донька мадам Піґми, легенди академічної балетної сцени, що в останні роки розсипалася на очах, як фреска. Вона вже відтанцювала снігові ноктюрни для шановних глядачів, а останній рік танцювала лише декаданс на тонкій кризі між світом живих і мертвих. Медицина була безсила. Релігія, на жаль, також. Мати довго й огидно мучилася. Демон невідомої хвороби розтягнув останок її життя, як струни, що бриніли кров’ю, жовчю, та лайном. Ні дорогі ліки, ні ризиковані операції, ані навіть обряди екзорцизма не змогли їй допомогти. Протягом останнього року п’ятеро доньок Баффет доглядали матір у божевільному домі, піклувалися про неньку, міняючи їй підгузки, фармацевтичні препарати і молитви; терпіли демонізм, деспотизм і знущання, які виливалися на них прокляттям, аж поки Смерть не взяла мадам Баффет за руку й не відвела у воду. На світанку першого дня зими тіло Піґми спустили на чорну воду Крайнього океану під рожевим серпанком зорепаду. Це був один з традиційних обрядів похорон. Церемонія відбулася о дев’ятій, та Хелени там вже не було.

Друга з п’яти за старшинством, двадцятитрирічна випускниця медичного університету з вогняним волоссям і очима кольору чорного бурштину, нарешті, знявши кайдани сімейного боргу, того ж ранку спакувала маленьку валізу, вкинула до кишені стару материну запальничку — єдину річ, яку не вдалося розплавити часом, на відміну від спогадів про божевілля її власниці — і вирушила до приміської залізничної станції Сент-Геліо, на зустріч зі своєю справжньою мрією. В театр. Змінювати освіту, кар’єру і долю.

Перон №3.

Танув ранковий рожевий іній, парував чай і кава у паперових стаканчиках, гучномовці читали назви станцій, як місцеві пророцтва, чи то закляття. Станція з прадавнього готичного містечка Сент-Геліо, елітної провінції Міднайт Холлоу, ще й досі була одягнена в осінні мотиви. Оскільки ці райони розташовані на далекій півночі від метрополії, то Бродячий Ярмарок добреде сюди ближче до вечора, отоді й переодягнуть райську долину в зимові та різдвяні свята. Всі жителі вже знали, що Ярмарок суне, і з нетерпінням чекали на нього. Та Хелені було байдуже на ярмарок і зиму, на свято, байдуже на похорон. Вона стояла на пероні, мов статуя, у темно-коричневому кашеміровому пальті з розрізами, нерухомо тримаючи поставу, як свічка відьомського престолу. На її блідих, мов фарфор, щічках виразно мерехтіли жаринки веснянок. Це від скупих сліз, які вона швидко витерла тильною стороною долоні, а потім заховала очі за чорними окулярами. На пальці блимнув перстеник з чорного срібла. Вона плакала не від скорботи по небіжчиці, чи сорому, що не лишилася на похорон. Сльози котилися від полегшення, від збудження й звільнення, від передчуття радикальних змін. Сьогодні ж зранку Хелена відправила прощального листа до свого університету. З не улюбленою, нав'язаною справою, нарешті, і остаточно покінчено.

На пероні пахло свіжою здобою і кавою. Людей було не багато. Просторо, тихо, вільно. Саме це і відчувала молода відьма. До її вушок долинула приємна святкова мелодія, бо хтось грав недалеко на губній гармоніці різдвяну пісню. На табло спалахнуло оголошення: 

✴︎POLARIS LINE → SAINT-HELIO → MIDNIGHT HOLLOW✴︎

Потяг увійшов у станцію, як фіолетовий кіт у темну кімнату. Беззвучний і впевнений, величний і вже святково прикрашений Полярний Експрес. Стримано, елегантно. Латунні ліхтарі у формі серпів, вікна з тонкими дзеркальними рамами прикрашені червоними і темно фіолетовими ялинковими віночками, вагонні двері з таємничими написами:

✺
Via Lunaris
~
Salva Noctis
~
Hiems Polaris
✺

Хелена клацнула квитком у турнікеті, як ключем. Провідниця у рожевій уніформі, та з лаковою зоряною зачіскою, ввічливо кивнула і мовчки вказала дівчині напрямок її купе. Це був сплячий другий вагон. Четверта кабіна, місце біля вікна. Порожньо. На склі висів гарненький ялинковий вінок в центрі якого, з боку перону хтось заклинанням вивів: Шалім. Літери танули і плакали. Хелена зняла окуляри і помітила напис, а ще тиху мелодію «Valse des Trois Lunes». Вона зняла пальто, повісила його на вішалку, а під ним примостила свою валізку, потім присіла біля вікна і тяжко видихнула. Краєм вуха вона вже чула про загадкове вбивство юної школярки Шалім-Веринської, та деталей не знала. Бачила лише заголовок в ранковій газеті. Думала про смерть матері. Про те що її вбила така ж сама загадка. Її вбила загадкова хвороба, не виключено, що наврочене прокляття.

Музика, що м’якенько грала в кабіні, заспокоювала, але не втішала. Юну персону втішала лише думка про новий початок. Нарешті! Нарешті вона стане актрисою, як завжди й мріяла, хоч і обманювала себе та родину все життя, переконуючи всіх у зворотному. Але досить! Серцем вона знала, що ніколи не буде лікарем, всупереч природженому знахарському дару зцілення.

Хеля дістала з пальта кишеньковий томик «Маскараду» Хореса Темнохмари. Того самого драматурга, чию смерть цього тижня будуть бурхливо обговорювати всі газети. Як вже обговорювали смерть юної школярки, та легендарної балерини. Але Темнохмара ще живий. Але то не надовго. Та про це згодом.