☙Розділ ІІІ❦ Немовля

✧ Перед світанком першого грудня ✧

Сокіл пікірував з чорноти небес, під один бік улоговини, де на горах величалась обсерваторія, і зробив віраж до іншого боку урвища, де Темний Ковен Нічного Змія співав свої тихі гімни народженню темряви, і їхні голоси повзли донизу потічком, на південь по схилу. Культ пересувався з гір до міста і злився з прибульцями Бродячого Ярмарку. Здавалося, що зима грає колискову, але то були хороводи проклять Змієносців, що перепліталися з акордами святкових оркестриків, що ще не грали, а лише налаштовували інструменти, крокуючи з усіх околиць та округів Лощини, стягуючись у бік Центрального Майдану.

На Блиновому Камені сумний П’єро прощався з Самайном і стрічав бродячих богемців.

❝ Полярна Норда.
Богемська рапсодія.
П’єро заховався між брамою й сном.
Помінялися масками всі добродії й злодії,
На мить зупинився життя метроном.

«Сьогодні спокій — завтра грім».
Пророчив П’єро
і розмарився в тумані рожевім,
між Лощиною й небом старим. ❞

Прибульців було неможливо не помітити з панорамного майданчика обсерваторії «Люкс Астраліс», що стояла на кам’яній косі над океаном. Її блискучий купол нагадував краплю застиглого місячного світла. Під ним, у темряві синьо-фіолетових відтінків, стояв Сіріус Лінкс і до нього ефектно приземлився багряний сокіл. Високий вампір, як готична шпиляста статуя, у чорному сюртуку з тонкими прожилками темно-червоної вишивки, шанобливо привітав птаха. Його шкіра мала холодний відблиск слонової кістки, а очі світилися, немов сапфірові лінзи телескопа, налаштовані на нескінченність.

У його руках була тонка скляна колба з чистим світлом, зібраним на світанку попереднього дня. Це була звичка його Помаранчевої раси: вампіри Ордену Вічного Світла не харчуються живими; пили першу променеву есенцію Параду Двох Лун, що зберігалася в цих флаконах, аби приборкати жагу й залишатись у тіні без страху сонця. Зараз цей парад ретроградив у повторі на фіолетово-чорному небі.

Носферату підніс колбу до вуст, зробив маленький ковток і, вдоволено прижмурившись, сказав:

—  Орден знає, хто перший впіймає світло, той змінить історію.

Він сперся на баляси кам’яного балкона, а за його спиною жевріли вогні. То були цифрові свічки астрономів, що пересувалися по настінній зоряній мапі. Вони миготіли всіма відтінками оранжа, зливаючись з новозміненим вогняним волоссям вампіра.

Поряд, у глибині зали, блимали екрани спостережень. Астрономічна трійця в роботі. Томас, Елайза і Сержіо Дау-Фокси працювали, як ніколи, зосереджено, хоч і з острахом. Томас нервово поглядав на головного спостерігача, Елайза переписувала дані у чорний журнал з гравіюванням «Δ Polaris Nordia», а юний Сержіо обережно грався зі спектрографом, бо той гарчав, наче живий.

— Отже, — промовив Сіріус жвавим, майже музикальним голосом, влетівши до зали — Перша десятка зірок вже впала. І судячи з того, як затремтіла магнітна сітка над долиною, то рік буде, м’яко кажучи, бурхливим.

Томас стиснув в руках планшет.

— Ми бачили спалах над Драґоа. Але наші сенсори збоїли. Енергія... нестабільна.

— Це не енергія, — відповів вампір.

Він пройшовся між приладами, повільно і стримано провівши пальцями по пультах управління, і кожен його дотик розцвітав електричним імпульсом.

— А ви знаєте, — продовжив він, — що Орден уже оголосив конкурс?

Елайза підняла очі:

— Конкурс?

Носферату посміхнувся.

Сержіо важко ковтнув повітря:

— Ти жартуєш, містере Лінкс?

— Я ніколи не жартую, коли зірки падають.

Він змахнув рукою і на стіні запалився ще один голографічний екран. Карта зоряного неба: мерехтливі точки, траєкторії падінь, та координати приземлень, що миготіли на межах континенту.

— Хто принесе перший десяток, — сказав вампір, — той отримає солідний куш! А хто покаже мені те, чого не видно крізь лінзу, — доповнив він і дістав із кишені старий вінтажний ключ, – Отримає шанс на вхід в ☉ Ordo Aeternum Lux ☉

Томас гірко посміхнувся:

— Нам залишається лише молитися зорям.

— Не молитися, — додав Лінкс, глянувши у нічне небо, — а говорити з ними їхньою мовою. Те, мої шановні, що вам вдається найліпше. Займатися наукою… І авантюризмом, ахах-а!

Купол обсерваторії відкрився беззвучно, наче розкрилась гігантська мушля. Морозний вітер увірвався до зали, розметав деякі папери, заграв на краях приладів. І в ту ж мить над обрієм спалахнула чергова лінія. Новий метеорит входив в атмосферу, залишаючи за собою масну смугу червоного пилу.

— Другий сектор, — вигукнула Елайза.

— Північний схил, — додав Сержіо.

– Десь у шахти, – приєднався Томас.

Магістр стояв непорушно, обличчя його освітив пурпурний відблиск, а розкішна зачіска й борода остаточно змінили окрас з попільного на пекельно помаранчевий.

— Вітаю, — сказав він. — Іспит розпочато.

Він повільно нахилив голову, вдихнув холодне повітря, і на мить очі його набули відтінку золота. Потім розвернувся спиною до екранів і знову вийшов на глядацький майданчик. Купол зачинився за ним, віддзеркаливши на склі велике місто. Він злегка всміхнувся споглядаючи, як Бродячий Ярмарок розтікався вулицями, розпалюючи ліхтарі, прикрашаючи площі, вплітаючи святкові барви в темряву грудня.

Він спостерігав за цим згори, мов за лабораторним експериментом у реальному часі, а потім нахилився над окуляром телескопа, і його погляд ковзнув униз. Через мури міста, через вузькі вулиці, що ще спали, через дзвіниці й дахи, на яких лежав тонкий рожевий пил інею. Звідти, з темряви, линув тихий звук тисячі годинників.

І погляд Сіріуса зупинився на бухті. На океані. Там, серед чорних хвиль, щось світилося і сяйво це наближалося до узбережжя по примарній стежці Місяця. Світло колихалося, мовби хтось оберігав той загадковий клаптик сяйва на чорній воді, щоб не згасло, не потонуло. Сокіл знову тривожно закричав.