☙Розділ ІІ❦ Свідки

✧ Грудневі каравани Бродячого Ярмарку ✧

❝ На рожевих крилах пісні віднесу у край казковий,
Най мої слова, як зерна, у твоїм серці проростають. ❞

У першу ж мить першої ночі зими, тобіш опівночі першого грудня, коли тисячі телевізорів показували в прайм-тайм нічний випуск шоу Місячна Метрополія, а кожен радіоприймач у місті на секунду спіймав не лише шурхіт неба, а й рожевий хвіст комети, що мов губна помада з реклами L'Oréal, розсік темно фіолетове небо навпіл і згас за багряним обрієм. Перша Дарав’я Зоря Норда впала в чорні води Крайнього Океану, десь за вогняним небосхилом Геєни Межигір’я, за межами карти світу.

Наш з вами вже знайомий безхатько з бухти став першим свідком сього явища. Сліпий жебрак, що збирав під мостом об’їдки сновидінь, раптом прозрів, але лише на крихітну мить, доки споглядав падіння Місячної Зірки.

Другим свідком була старша із Ведемських Сестер – Темна Примадонна Театру Королівських Відьом Етель Ван Дарко. Брюнетка п'ятдесяти років стояла на кам’яному балконі свого заміського палацу, на Голчастій Горі, і наспівувала прокляту колискову, делікатно прописуючи кляття чорним пером ворона у повітрі над океаном: 

❝ На рожевих крилах пісні
віднесу у край казковий,
най мої слова, як зерна,
у твоїм серці проростають. 

Знов у тумані Драґо лісу
жереб Семеро кидають. 

Кличуть! Скачуть!
І Чекають...

Обранці світу Центавра,
під покровом Ока Норда,
за Даравієм сапфіром,
будуть шлях Його стелить. ❞ 

А третім свідком став Міхаель Лан Де'Вальвар магістр таємного ордена. Він засік зірку ще пів години тому, вичекавши її у величезний підземний телескоп Дзеркальне Око зі штаб-квартири культу. Щойно зоря зникла у воді за горизонтом, він натягнув пальто, вийшов з підземної галереї та вискочив з Кротової Нори, що під Центральною Бібліотекою, та гайнув на Північну Авеню, тримаючи рух вниз до бухти. Пішов на південь, де за легендою, небо стикається з морем. Його старі черевики ковзали по мокрій бруківці, а навколо миготіли неонові вивіски: «Смажене Янголятко», «videotheque», «Клуб Тіней».

З темного провулка показався самотній П’єро. Вулична примара Арлекіна, затамувавши подих, задумалась про опівнічного драматурга: 

❝ Давній присмерк вулиць готичних
загадки таїть, містику відає,
а павич червоний її оди оспівує,
молодого поета провідує.
Вечори стародавні, вулиць готичних,
таємниці ховають, містику відають
червоних сов, гарпій пурпурових,
що сади ведемські відвідують.

Вслід за Полярною і Кажаном. ❞ 

Дерев’яні віконниці старого будиночка, на відшибі вулиці Пави Кручі, тихенько поскрипували у вечірній тиші. Ледь-ледь було чутно, як вітер перешіптувався з деревами маленького темного саду, розповідаючи їм про зиму, яку насував на власних плечах. Тонкі пальці ялівцю дряпалися у вікно на кухні, де молодий писака Еван МакСалв’уей, підслуховуючи затишні бесіди рослин в садку, писав свій тріумфальний дебютний роман. 

Про те, що ця міфічна історія стане бестселером, а її автор — знаменитістю, Еван навіть не подумував. Він лише хотів розповісти свою версію відомої казки про зачароване містечко Міднайт Холлоу, в якому він народився, виріс і донині живе. Твір іменував не хитро: «Таїнство Опівнічної Лощини». Епопея про місто, що заховане на краю світу, десь на холодних берегах Крайнього Океану, поміж гірських масивів Північного Межигір’я Драґоа, у глибоких тернах Нордових Лісів Дарав’йї.

Місце з дивовижно похмурими краєвидами й незвичайними жителями. Їхні предки поселилися в ущелинах Даравійських Гір десятки тисяч років тому. Звели та заснували надзвичайно прекрасне готичне містечко, та проголосили його своїм домом. Боги Півночі благословили місцину, розфарбували фіолетом небеса, повісили над нею три місячні супутники, вкрили м'якими тонами полярного сяйва, і таврували поселення столицею Дарав’їго Царства, що дарувало йому неабияке призначення — бути містичною брамою між світом реальним і потойбічним. З тих далеких пір і понині, велич Нордівської Магії процвітала і розросталась в Опівнічній Улоговині, власне, як і саме готичне селення, що донині еволюціонувало в розвинену метрополію.

Міднайт Холлоу став природним центром надприродного світу. Цю легенду знали абсолютно всі містяни, бо вона передавалася із вуст у вуста з покоління в покоління. Про неї було написано безліч книг і казок, пісень і поем, наукових дисертацій, філософських і релігійних трактатів, створена неймовірна кількість картин, кінофільмів, театральних вистав, пісень і композицій, але її настільки обожнювали та шанували, що і всього цього було замало.

Отож, розповідь про свою магічну батьківщину, виткану стародавніми міфами й премудрими легендами, переосмислював, та відкривав наново і молодий письменник із роду МакСалв’ів. Скрючившись над лептопом, обклавшись блокнотами й олівцями, списаними аркушами й чорнилами, сидячи у своїй скромній, але затишній вітальні-студії, він кропітливо працював над великим сюжетом, який роками визрівав у його голові. Цієї передзимової ночі натхнення нарешті відвідало хатину романіста. Поки улоговина повільно засинала і бачила чудовий сон холодних пагорбів, Еван натхненно передруковував рукопис на ноутбук.

Небозвід неспішно відчиняв пурпурову завісу, щоб у скромному будиночку невідомого автора розпочалася літературна вистава надприродного таїнства. Уже до ранку твір буде готовий, а до обіду містер Салв’уей віднесе чистовик редактору у видавництво «Чорне Перо», й отримає свій перший довгоочікуваний аванс, завдяки якому ситно пообідає в бістро «Дворянин», і нарешті зможе викликати майстрів, щоб залагодили дірку в даху проламану гілкою старого кедру, яку зламала нещодавня буря. Але поки що ця діра тихенько підсвистувала вітерцем. В каструльку, що стояла під нею, дзінькали останні дощові крапельки, що накопичилися в деревині після Гелловінських злив.