☙Розділ І❦ Зірка

✦Танок Сутінкових Тіней у Лощині або Поява Полярни Норда✦
 

❝ Даравія не має дня.
Лише безліч видів пурпурної ночі.
Безкінечна вистава сутінок. ❞

Ранкові сутінки. П’ята година. Місто під чорними водами Крайнього Океану вже не спить.
У Північному порту гудуть кораблі, на них люди вантажать мішки з «Місячним каменем», а над ними чайки кричать щось невиразне на різних мовах: ельфійській, людській, трольській. Феї ремонтниці літають між кранами, натираючи сталеві щогли срібною пудрою, щоб не іржавіли. Морські тролі котять здоровенну діжку на капітана Моржа під невеликий піратський галеон. Пахне авантюрою, морем, холодною кавою і галькою після дощу. У повітрі ледь чутно гул електричних ліній, немов саме повітря налаштовується на частоту нової епохи. І таки хтось прорвався в шум ефем-хвилі і, підкоривши її вайбовим дарквейвом, голос Кармеліти випалив у просторі слухачів стильовий джинґл: 

♬♪♫

«У цьому місті, взагалі-то, ліхтарі ростуть, мов дерева.
А музика на нашій хвилі — плоди тих дерев»

І це була чиста правда! Кришталеві стовбури вбирають енергію з ґрунту, а їх лампи ніхто й ніколи не вмикає. Світло просто з’являється, коли його потребують. А Кармеліта продовжила свій радіовиступ, який поступово загубився в міському гомоні:

«Мої сумні-сонні пташечки, прокидаємось!
Останні осінні сутінки за вікном.
Завтра в Лощині офіційно Зима.
Темні Часи сунуть на Метрополію.
Темні Святкові Часи»

♬♪♫

Вгору від бухти, по Північній Авеню, місто вже насичено дзвенить кроками по бруківці, та балаганом голосів. Жителі прокидаються та поспішають у справах. Пекар відкриває «Maison de Croissant». На вітрині зображена випічка дня: Чорні круасани з м’ятою та пелюстками магнолії. Вже зібралася черга з вампірів у сонцезахисних плащах і тролів в кашкетах. Вони обмінюються анекдотами.

— Колись ми їли людей, а тепер їмо макарони з їхніх прізвищ, — жартує хтось із них.

Сміються навіть люди. Бо хто тепер згадає стару війну між расами? Нині в метрополії усі рівні, якщо мають гаманець.

Поруч із пекарнею розташована крамниця квітів «Лунний Сад». Її власниця ельфійка Віола Ліан продає рослини, що світяться в темряві, і каже кожному покупцеві:

— Дбайливо поливайте. Ці квіти п’ють сни.

Трішки далі, вгору по схилу, скляні арки вимальовують торгові галереї, за якими відьми пропонують електронні пророцтва у вигляді маленьких флеш-кристалів.

— Вставляєте у смартфон, — каже Айва клієнтці та допомагає під’єднати, — І отримуєте персональне передбачення дня:

«Сьогодні ви зустрінете того, хто вас уже забув»

Жіночка вдумливо зітхає, а потім ніжно посміхається. Пророцтва в Опівнічній Лощині це така ж рутина, як і погода. Поряд промчала графська карета, яку тягли пара блакитних єдинорогів. За рогом вони звернули до кварталу Старих Веж. Тут мешкають привиди. Вони працюють у музеях, бо мають ідеальну пам’ять, без кінця перекладають старі рукописи, бо ніколи не сплять. На кожному балконі сидить кішка або маленький чортик, або й те, і те одночасно. На фасадах висять таблички з датами смерті мешканців. Та вони не для скорботи, а для орієнтації, щоб листоноша знав, у який світ доставляти листи.

Серед веж стоїть готель «L'Obsidienne». Його архітектор, Лаурен Караґен, нині покійний граф, який колись будував храми, а тепер споруджує будинки, схожі на музичні інструменти. Фішка в тому, що стіни резонують із голосами мешканців, тож кожна кімната звучить своїм акордом. Коли постояльці сваряться, то створюють оригінальні симфонії. 

Пурпурові сутінки так пристрасно огортали чорну будівлю готелю «Обсидіан», що насичували його колорит відтінком зів’ялих троянд. Старий годинник на сусідній вежі пробив шосту годину ранку. Глухий звук відлунював у холодному повітрі.

Серед мертвих дерев мерехтіли лілові вогники. То примари чи вуличні ліхтарі? Хто знає. На балконі третього поверху готелю стояла сонна вродлива жінка. Її постать немов вирізьблений із темного мармуру силует. Вітерець вигравав з подолом її чорної оксамитової нічної сорочки, та здув кілька пелюсток із букета троянд у її руках.

Унизу, біля підніжжя сходів, хтось грав на скрипці. Мелодія заповнювала вулицю, огортаючи в’язким шепотом.

— Хто ти сьогодні, моя люба? Примара чи акторка, — запитав хрипкий голос із тіні.

Жінка усміхнулася і її рубінові губи злилися з кольором троянд.

— А ти, мій любий? Вбивця чи глядач? — відповіла вона і скинула троянди вниз.

Квіти впали, і разом із ними зазвучав дзвінкий сміх, що розчинився в музиці скрипки й ранкових сутінків.

Біля готелю зупинився мобільний газетний візок. Свіжа преса. На прилавках примітно лежав новий випуск «La Masquerade De Suspiria». 

Анімовані шпальта мерехтіли заголовками:

✵ АСТРОНОМИ ОБІЦЯЮТЬ МІРІАДИ ЗІРОК ✵
«ЗОРЕПАД, ЯКОГО НЕ БАЧИЛИ ТИСЯЧУ РОКІВ» 

А під анімованим зображенням галактики був короткий підзаголовок: «Початок нового циклу: чи готова Дарав’я?»

Пухка примара невідомого походження з довжелезними прозорими вусами придбала у газетаря один примірник, але не встигла його розгорнути, як раптовий порив північного вітру вихватив часопис і поніс його, розкидаючи сторінки вулицею, аж до наступного повороту, прямо до ніг кудесника, що видував із курильної трубки зоряні кульки. Такі собі мильні бульбашки з мікроскопічними галактиками всередині. Вони долітали до Бульвару Лунного Маяка, де зграя дітлахів перевертнів радісно лопали їх кігтями і ті осипалися на них зірковою пудрою.