Пролог

У невеликому, забитому пилом приміщенні ходив високий похмурий чоловік. Він діяв дещо хаотично, переставляв предмети, роздивлявся і розкидував за собою папери та документи, чіпляв ногами стільці та інші меблі, поки бігав з кута в кут. Без зупинки він буркотів та лаявся, явно заморочений якимось питанням. Почувши стук у дверях, він з лайкою хутко попрямував туди, та варто було необачно ступити – перечепився через поріг та полетів стрімголов. Так і не вставав він, розуміючи, що втратив останні сили. Стукання вже давно припинилося, а він все лежав. Іноді йому здавалося, що весь цей пил вже почав осідати на ньому, та й ця думка його зовсім не бентежила. Більш його непокоїв постійний шум у голові та вже з тиждень німіючі кінчики пальців. Він не знав чому його руки досі не слухалися його. Позавчора він навіть ходив до лікаря, але й той не дав відповіді на запитання. « Пийте воду, не носіть важкого. Вам просто треба відпочити». Але Грегорі смішило слово «відпочити». Відчуття, ніби ти й так відпочиваєш все життя, хитаючись від одного підробітку до іншого, ледве зводячи кінці з кінцями. Хоч таким чином і живе більшість бідноти у його провінції та не жаліється, Грегорі відчував, що має щось з цим робити. Але він так і не міг відповісти собі на питання «Навіщо? У чому сенс бути багатим, у чому сенс мати роботу по душі, якщо всі ми все одно колись лежатимемо в землі, як і наші пращури, як наші майбутні діти, як багатії та біднота.»

Так і поринув він у стомлений сон, лежачи щокою на смердючому старому килимку біля вхідних дверей. Навколо була тиша. Грегорі здивувався, бо це було вперше за останній час, коли у вухах нічого не дзвеніло і не кричало. Він почав озиратися. Приміщення було темне і майже непроглядне, як його орендована на останній гріш квартира. Але він відчував що воно було значно більшим, і запах був свіжим, без пилу та тютюнового диму, що їдко впився в стіни після минулої похилої жительки, яка смалила як димар на фабриці.  Протягнувши руку, він намацав спинку крісла. Міцне різьблене дерево, м’яка вельветова оббивка. Він йшов вперед і намацував нові, ідентичні до першого, крісла. Сходинки йшли вниз, поки він не уперся в сцену. Вона точно була на рівні його голови, висока. Обійшовши її, він знайшов сходинки та поспішив по ним піднятися. Сцена була не порожньою. На обмацки Грегорі знайшов три дзеркала, що напівколом стояли в напрямку сцени. Йому було цікаво, що це за дзеркала, тому він по черзі зазирнув у кожне. Останнє, що запам’ятав чоловік – голос, що доносився з цих дзеркал. Це був його особистий голос.

***

Місто кипіло життям. Сповнені людьми вулиці, повні ринкові вітрини, повозки з конями, перші прототипи автомобілів. Багато роботяг, що свідчило – це промислове місто. Але новини ходили серед люду лиш про одне, і зовсім не про фабрики.

– Пані Джулія, невже Ви ще не чули про цей театр? – активно махаючи віялом, звернулася заможна пані до своєї співрозмовниці.

– Це той, що з дзеркалами? Не розумію його популярності зовсім!

– А от кажуть, що він життя твоє може показати, – гордливо затвердила вона.

– Не думаю, що якесь дзеркало таке може. Це ж чорна магія точно, не хочу я гріхів набратися, – відмахнулася Джулія, пошепки кажучи останню фразу.

На кожному вуглі лунали чутки про таємничий театр. В чергах до бутіків, на ринковій площі, біля карет багатіїв, в провулках серед бідняків і бандитів. Багато кому вже вдалося відвідати цей театр, але у всіх він викликав зовсім різну реакцію.

«Запрошуємо до Театру Відображень! Ви не пожалкуєте! Перший у світі театр, що показує справжнє диво! Зазирніть у таємничі дзеркала та споглядайте справжню виставу! Не вірите? То сходіть та переконайтеся у цьому! Двері Театру Відображень завжди відчинені!»

Тільки й казали закликачі на кожному кроці все ближче до місця дива. Проте, робота їх була не марна –  навколо театру постійно плелися черги, а сам театр насправді був не більше ніж встановленим тиждень тому яскравим шатром з пишним оформленням з квітів та вивісок.

Контролював цей потік білетар, що зустрічав кожного гостя.

– Не всі відразу, не всі відразу! Кожен, кому долею повелено тут побувати, обов’язково займе своє місце! – гучно, але ввічливо заявляв він. Його обличчя майже не було видно за широким чорним капелюхом, з бортів якого звисав напівпрозорий вишитий золотом чорний шифон.

– Доброго дня, можна два квитки на завтра? – озвався чоловік середніх років.

– Доброго дня, міцного здоров’я. Ваші два квитки, але завтра повний місяць, він спричинить вам поганий настрій. Видам вам квитки на четвер, – спокійно відповів білетар.

– А мені на завтра треба! – розгнівався чоловік.

– Вибачте, на завтра ніяк. Гарного дня! Наступний! – продовжував він.

Чоловік вибрів з натовпу.

– Тьху, ну і грець з ним, поміняю в когось іншого…

І така ситуація була не єдина. Мало хто отримував білет на бажану дату чи час, а комусь білет не достався і зовсім.

– Як ви смієте мені відмовляти?! Ви знаєте, що мій чоловік придворний вартовий? Він на вас управу знайде! Я обурена! – кричала заможна жінка, аж пускаючи піну з рота.

– Вибачте пані, та для Вас дійсно немає місця в цьому театрі. Можливо Вашому чоловікові пощастить більше, не забудьте і йому розповісти. Наступний! – безтурботно вигукнув пан у капелюсі. Ще близько пів години він торгував білетами, запускав у шатер тих, у кого «вистава» на цей вечір. Після ж він обачно засунув ширму та пішов углиб «театру».

Освітлені були лише місця. Сцена стояла темною, порожньою. Чоловік хутко пройшов за лаштунки.

– Так, Грегорі, поправ воріт сорочки, туфлі блищать, капелюх не спадає… – поправляв він себе біля дзеркала, споглядаючи на стрілки годинника, – Час іти.

Світло над місцями згасло, проте з'явилося на сцені. Люди теж почали затихати. Ще кілька хвилин освітлена сцена була пустою. Згодом на неї почав виходити Грегорі, по черзі вивозячи дзеркала. Виставивши останнє, він поклонився залу та звернувся до глядачів: