Театр болю

Розділ 9


Ваня

- Ні, ні, ні! - я бив першу ж стіну, яку побачив. - Це я винен! Це через мене Каріна зараз не зрозуміло де. Я ж хотів, щоб вона залишилась вдома, - розум був затуманений болем. До мене підійшов Влад.

- Гей, друже, спокійно. Тільки що, взагалі- то, викрали мою сестру, - він подивився мені в очі. - Треба міркувати спокійно. Без емоцій. В когось є варіанти, хто їх викрав?

Всі мовчали. У Аліни почалась істерика, Яна просто сиділа у шоці. Аліні, ніби було все одно, а ось Єгор виніс своє припущення через декілька хвилин.

- Це сто відсотків ті люди, які змушують нас бігати усім містом.

- Думаю, відслідкувати Каріну не так важкою. У мене є деякі зв'язки, але все це можна буде зробити лише вранці... - почав я.

- Ти здурів? Який ранок! Вони можуть, щось зробити з нею вже зараз! - обурилась Аліна.

- Я сподіваюсь, це не поліція? - перебила дівчину Аліса.

- Спокійно. Вони будуть, щось вимагати від нас, адже їм не потрібна сама Каріна. Їм потрібні усі ми. Звісно, я дуже хвилююсь, але до ранку ми не зможемо зробити нічого. Тільки наламати дрів. І так, це не поліція. Таке відчуття, що тебе хвилює тільки це, - підколов її Ваня.

- Просто я тут думаю не лише про безпеку Каріни, але й про безпеку нас усіх! Адже, ці люди сто відсотків будуть не задоволені, якщо ми звернемось до поліції.

- Що будемо робити зараз? - нарешті оклигалась Яна.

- Поїдемо до мене. Будинок великий і його вистачить на всіх. Нам зараз потрібно бути один біля одного.

Каріна

Я прокинулась у темній кімнаті без вікон.  Світло було тільки десь у дверях. Останнє, що я пам'ятаю, як мені, щось вкололи. Напевно, снодійне. Зараз же я була обмотана з ніг до голови скотчем. Навіть рот був заклеєний. Я не відчувала страху. Я настільки втомилась, щось відчувати, що нарешті вимкнула емоції та почала думати. Я не повинна показати, що мені страшно. Відчувати та показувати страх - це поразка без бою. Сподіваюсь, мене шукають. Влад та Ваня мене не покинуть. Треба про це пам'ятати.

Мої думки перервало світло, що врізалось мені в очі. Зайшло троє людей у балаклавах.

- Вже прокинулась, бейба? Чи подобається тобі у нас? - запитав якийсь хлопець. Присів біля мене та облизав шию. Було дуже не приємно.

Я мовчала і мені різко зірвали скотч.

- Ти звосім нас не боїшься, божевільна дівчинка? - почала, напевно, єдина жінка тут.

- Зовсім ні. Бачу, ти добре знаєш мене. Божевільні, кажуть, здатні на жахливі речі... Не боїшься? - поглянула я на неї, напевно, дійсно божевільними очами. Та відсунулась подалі від мене.

Я ж акторка. Для мене зовсім не важко зіграти, якусь божевільну. Але люди вірять, а це означає я зовсім навіть не бездарність. Взагалі, я так і не важала.

- Досить розмов. Ходімо, - сказала ця дівчина та вже перед виходом додала. - Па-па, божевільна.

До ранку я так і просиділа тут в гордій самотності.

Ваня

Ніхто так і не заснув до ранку. Серед ночі додому зірвалась Аліса, але все одно повернулась через дві години. Всі випили по дві пігулки валеріяни та напились кави. І всі знали, що поєднувати не можна. Нікого це зараз не хвилювало. Всю ніч я думав, як там Каріна. Про це думали усі, але ніхто і нічого не казав уголос. Я звинувачував себе у тому, що не залишив її вдома, я звинувачував себе, що не захистив її.

На вулиці тьмяно горіли ліхтарі. Де-не-де було чути автівки. Я відчинив вікно та вдихнув свіжого, осіннього повітря.

На ранок я відразу ж написав своєму знайомому та попросив допомогти. Він відразу ж почав пошуки дівчини.


- Ну що? - налетіли дівчата та хлопці, коли мені зателефонували.

- Тихо.

Я швидко переговорив. Записав адресу та повернувся до команди. На мене дивилось п'ять загублених пар очей.

- Її телефон не дав результату. Напевно його відразу ж забрали, а ось наручний годинник... Він допоміг. Не знаю, як вони його не помітили. Я записав адресу. Туди зараз їдуть мої люди. І туди поїду я.

- Ми з тобою! - почали Аліна та Влад, але я одразу ж зупинив їх.

- Ні. Не треба. Одного мене буде достатньо. Будьте тут, поки ми не повернемось.
Я їхав містом та дуже панікував. Сподіваюсь, з Каріною все добре.
Під'їхавши до місця зустрічі, я побачив десять хлопців одягнених у спеціальний воєнний одяг, в броньованих желетах.

- Чекаємо вашого наказу, Іване Дмитрьовиче, - відповів один з них.

- Я йду з вами. Там є дівчина. Якщо знайдете її раніше за мене, будьте обрежні. Йдемо.

- Зрозуміли, - він подав знак іншим і ми рушили.

Все відбувалось досить швидко. Декілька хлопців вибили двері ногами та зайшли. У першій кімнаті нікого не було. Далі був коридор, який вів у два різних боки. Я прислухався та почув мичання з лівого. Відразу ж рушив туди. За мною два солдати.
Ми підійшли до одних дверей. Я прислухався. Вона там. Я відчуваю.

- Бийте, - наказав я.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше