Розділ 4

Коли більшість учнів покинула студію і залишились лише ті, з ким я познайомилась лише вчора, але нас уже об'єднує одна, спільна проблема я почала хвилюватись. Хоча, зараз я це роблю досить часто, тому це вже не новина.

- Ну що? Їдемо? - запитав Влад, вже натягуючи на худі куртку.

- Так. В мене є машина, тому я заберу з собою дівчат, а ти та Єгор викликайте таксі або чекайте маршрутку, - відповів Ваня.

- А адреса яка?

- Польовий провулок.

На вулиці було тепліше, ніж учора. Люди поспішали по своїм справам, нікого не помічаючи. Хтось не втигав приготувати вечерю, хтось біг на побачення, а хтось (тобто, ми) поспішали забрати не зрозуміло що, не зрозуміло де.

Аліса сіла вперед. Я і Аліна назад. Їхали ми у тиші. Лише мама зателефонувала запитати, чи все в нас добре. Я на автоматі відповіла, що так. Але її не сильно хвилювало, як ми. Це я зрозуміла ще з минулих відряджень. Це засмучувало.

Доїхали ми швидко. Автівка у Вані (як і все у цієї людини) дорога, тому за тридцять хвилин ми вже шукали будинок,  де може ховатись наступна підказка чи,  якась річ. Трохи пізніше до нас приєднались хлопці. Тепер уся команда була у повному складі.

- Гей, сюди! Тут якийсь лист з підписом " Театр болю " .Можливо, це для нас? - крикнув Єгор.

Як тільки ми всі підбігли до нього, побачили білий конверт з підписом темно- червоного кольору.

- Відкривай! Що стоїш? - гаркнула Аліна, яка вже досить замерзла лазити по всьому провулку. Взагалі-то, не вона одна.

" Доброго дня дівчата і хлопці. Ось ви і знайшли новий лист. Я дав вам прізвисько. Театр болю. Досить іронічно, адже або ви, або вам обов'язково заподіювали цю саму біль. Напевно, вам цікаво навіщо ви бігаєте по всьому місту? Хм, гарне питання, але якщо я відразу розповім правду, це все не буде мати ніякого сенсу. Ви ж все одно будете виконувати все, що я скажу.Але пам'ятайте, що я набагато ближче, ніж ви всі собі можете уявити... "

- Тобто, у нас немає вибору їхати далі чи ні? - наляканим голосом запитала Яна.

- Немає. Тому через два дні їдемо далі, - відповів Ваня.

- І куди?

- Голосіївський проспект о 18.00. Єдине, я не бачу в усьому цьому ніякого сенсу. Добре, зараз всі додому. Вже сутеніє,  тому Влад, давай я заберу Каріну, а ти когось з дівчат? До того ж, нам ще треба повторити танець, - запропонував Ваня.

Ця його пропозиція, чесно кажучи, мені навіть сподобалась. Він хлопець цікавий. І мені дійсно приємно в його компанії.

- Добре, тоді я проводжу Аліну, - погодився Влад.

-Ну, а я Яну і Алісу, - відповів Єгор.

Влад

Ми йшли по вже затемненій вулиці. Аліна, як виявилось, не погана дівчина. Так, у школі вона показує себе стервою (хоча, чому це лише у школі?), але на справді вона миле сонечко, яке розповідає мені про щось без зупинки.

Можливо, вона мені навіть сподобалась. Мені багато дівчат подобається. Але це дивно, бо саме її мені слухати було приємно. Більшість дівчат потрібні були мені лише через секс. Їх не хотілося слухати і мені було зовсім не цікаво чи холодно їм у цю осінню ніч в одній тоненькій кофтинці.

- Ну все. Ось ми і прийшли. До завтра? - зніяковіло запитала вона.

- До завтра, - я вже збирався йти, як мене щось затримало. - І... До речі. Мені було б цікаво дослухати ту історію про картинну галерею, - на її обличчі з'явилась посмішка. І на душі стало тепло - тепло.
Цікаво, Каріна вже вдома? Треба буде їй написати.

Каріна

Ми сиділи у пробці вже годину, коли мені на телефон прийшло повідомлення від Влада.

- Ти вже вдома?

- Ми стоїмо у пробці, - швидко відповіла я і, нарешті, повернула голову у бік Вані.

- Не думаю, що сьогодні ми вже встигнемо потанцювати, - почала з ним діалог я.

-На жаль. Можливо, вийде завтра. Але раз ми вже у такій ситуації, давай поговоримо.

- Про що, наприклад? - я була спантеличена його пропозицією.

- В тебе є якісь хобі, окрім театру?
- Мені подобається історія. Читаю та знаю про нашу країну досить багато.

- Хм, цікаво. Куди плануєш вступати після закінчення школи?

- Ще не вирішила. Можливо, в акторське. Моя черга задавати питання, - перейшла я у наступ. - Чому ти живеш у такому великому будинку один? - мені було дійсно цікаво почути відповідь на це питання ще з того моменту, як я учора переступила поріг його дому.

- Самотність затягує, - він подивився мені в очі. - Достатньо один раз зрозуміти, наскільки це спокійно, і ти більше не захочеш мати справу з людьми. Колись, я розповім тобі усе, - Ваня підніс руку до мого обличчя і мені здалося. Ні. Я сподівалась, що він проведе по моїй щочі своєю, як завжди, холодною долонею.

Але цього не відбулось. Він відсахнувся від мене, ніби опікся. Далі ми знову їхали у тиші.

***

Я сиділа вдома та пила гарячий чай з моєї убленої чашки. Які вони всі миленькі...  Давно потрібно було вивести усіх їх на чисту воду. Бідні діти, у яких є все, але вони хочуть ще. Але я набагато краще їх! Я гідна більшого. І все це в мене буде... Треба тільки трохи почекати.

Я впевнена в усьому, що роблю. Але... Боязко за новеньких. Сподіваюсь, зв'язки не підвели і інформація про них дійсно та, що мені потрібна.

Треба перевірити підвал. Полюбуюсь зробленою роботою. Можливо, придуть нові думки.

Я підійшла до старих дверей. Вони знаходились у самій непримітній частині нашої квартири. Я дістала з-під кофтинки ниточку, на якій висіли ключі та відчинила двері.

Там тьмяно світило світло. В центрі стояла моя пробкова дошка. Її мені подарували в дитинстві на Новий рік. Хто знав, що вона буде потрібна мені для такої справи?
Фотографії кожної людини висіли на дошці. Їх об'єднувала червона нитка. Поряд висіли брудні таємниці кожного з них.

Тишу в кімнаті перервав мій телефон.

- Привіт, подруго! - дружелюбно віповіла я. Ніби, і не стояла у кімнаті, де було її фото.

- Привіт.Я вже вдома. Цей Єгор, якийсь дивний. Видає з себе крутого, а на справді звичайний хлопець.

- Справді? Не знала, - звісно, що знала. Я знаю про всю цю шайку ангелів дуже і дуже багато.

Швидко вимикаю світло у своєму милому кабінеті, який більшості здався б на ад та повертаюся до кімнати допивати чай та дослуховувати історію прогулянки Яни до кінця.