Післямова

«Те, що залишиться між нами»

Ця книга, про те, як люди заплющують очі на правду якщо вона створює біль. Про те, як ховають його глибше, перекроюють цю ж правду, якщо вона не відповідає  ідеалам. Про любов і непрожиту травму, яка створює власну чорну діру, гравітацію, змушуючи знову й знову ходити замкненим колом без дверей і без вказівника «вихід». Про спроби знайти причину всюди, окрім себе. Про страх торкнутися рани, щоб не забруднити руки об власну правду. «Привиди» та «викривлена пам’ять» в цій історії це не надприродне, чи особисті розлади. Це незакриті гештальти. Це почуття провини, покинутості й болю що примарно переслідує.  І кінець цьому колу починається лише тоді, коли ти наважуєшся зустрітися віч-на-віч із тим, що є в тобі, навіть якщо воно проявляється в обличчі іншого.

Мене звати Клименко Катерина. 

Писати я почала в одинадцять років. Спершу це були кілька рядків у зошиті, кілька вигаданих світів, у яких було безпечніше, ніж у моєму власному.

Коли почалася війна, мені було дванадцять. У цьому віці зазвичай бояться темряви під ліжком. Я ж навчилася боятися сирен, новин і тиші, що іноді страшніша за вибухи. Світ тріснув, розсипався на маленькі уламки. І ці тріщини залишилися всередині мене. Я не знала, як говорити про страх уголос, тому почала вкладати його в слова. Тексти стали моїм укриттям. Моєю тишею. Місцем, де можна було розсипатися й зібрати з цих уламків нових людей.

Мене ніколи не сприймали серйозно як авторку. Це було «дитяче захоплення», «непрактична мрія», щось, що має залишитися у шкільних зошитах і з часом зникнути. І, можливо, життя справді поведе мене іншим шляхом, більш правильним, більш зручним, більш прийнятним. Можливо, ця книга — перша й остання.

Саме тому вона для мене більше, ніж історія. Вона вирішує, чи вистачить мені сил продовжувати боротися за свою мрію. Чи зможу я й далі йти цим крихким шляхом, де немає гарантій, де є лише сумніви й страх бути непочутою. Публікація цієї книги це крок у холодну, чорну воду. Я не знаю, чи допливу. І саме ви зараз стоїте на березі. Від вас залежить, чи продовжу я.

Якщо ця історія залишила у вас бодай тінь емоції біль, тривогу, роздум, навіть мовчазний відгук  це вже має значення. Кожен коментар, це знак, що я не говорю в порожнечу, маленький промінь у просторі, де дуже легко згаснути.

Можливо, для когось це лише кілька секунд уваги. Для мене — це відповідь на запитання, яке я боюся ставити вголос: чи маю я право продовжувати?

Дякую, що прочитали. Дякую, що були в цій темряві разом зі мною. 

Мій букток аккаунт у тікток: writtenbyklym 

Та моя пошта: klymenkokatie@gmail.com

хто має особливо суворі зауваження, ненависть, і не об’єктивну критику - напишіть мені, залиште своє ім’я та кілька рис зовнішності,  Я вб’ю вас в наступній книжці.

Додатково про книгу:

Ми знаємо, що привида не було. Клер перебувала під мескаліном, і більшість того, що вона бачила, було викликане саме ним. Я не прописую це прямим текстом як «галюцинацію», але даю достатньо фактів, щоб це можна було зрозуміти (постійно холодно, прискорене серцебиття, розширені зіниці очей, багато спогадів із середини, Тео назве клер «наркоманкою» бо зі сторони вона саме так і виглядала) 

Сіннер не з’являється просто так. Кожна його поява супроводжується запахом диму та пилу. На перше читання це виглядає як містичний маркер, ніби в нього є власна ознака присутності. Але якщо повернутися до спогадів Клер, я точно так само описую запах у будинку її дитинства, дим, пил, піт важке повітря. Це не випадковість. Це повтор.

Тобто Сіннер не приносить із собою цей запах — цей запах уже існує в її пам’яті. Це асоціація. Її мозок відтворює травматичний простір разом із сенсорними деталями. Мескалін лише підсилює це і стирає межу між спогадом та реальністю.

З другого читання стає помітно, що Сіннер це не зовнішня сутність, а втілення її спогадів і травми. Він завжди пов’язаний не з теперішнім, а з минулим. І саме запах головна підказка, яку я залишила в тексті.

Клер резонує із Сіннером не випадково. Їх пов’язує одна й та сама рана, насилля та покинутість. Її залишила мати, і це сформувало в ній глибоке відчуття непотрібності й злості. Сіннер у її сприйнятті такий самий покинутий. Тому вона не боїться його так, як мала б. Вона його розуміє.

Більше того вона його виправдовує.

Вона шукає причини, чому він убив батька. Пояснює це болем, травмою, самозахистом. Але насправді вона виправдовує не його вона намагається виправдати себе.

Бо правда в тому, що батька вбила вона.

Поки вона цього не признає повністю, Сіннер існує як окрема фігура як той, на кого можна перенести провину. Мабуть це вигаданий механізм захисту. Вона розщеплює відповідальність, створює зовнішній образ, щоб не дивитися на власний вчинок.

У фінальній сцені все змінюється.

Клер повністю згадує і приймає, що саме вона вбила батька. Вперше без виправдань. Без перекладання провини. І саме в цей момент вона наважується подивитися страху в очі  буквально зриває тканину з обличчя Оскара. Цей жест не просто фізична дія. Це метафора того, що вона більше не хоче ховатися за ілюзіями.

Паралельно Оскар у своїй пам’яті зустрічається віч-на-віч із Вівіан. Тобто обидва персонажі в один і той самий момент стикаються з тим, від чого тікали - але в схемі кола, тобто, коли тікаєш ти в якійсь мірі наздоганяєш.

«Привиди» в цій історії це не надприродне.

Це травми. Це незакриті гештальти.

Це почуття провини, покинутості й болю, які не зникають, поки з ними не зустрінешся прямо.

Мати Клер покинула її заради нової дитини. Для Клер це стало першим і найглибшим підтвердженням того, що її можна замінити. Що її можуть залишити, якщо з’явиться хтось «кращий», «новіший», «потрібніший» (спільне є і у Оскара) Саме тому страх бути покинутою став для неї базовим.

І коли Девід зраджує її з молодшою дівчиною, це не просто зрада це повторення травми, тоді сіннер вперше «торкається її» і вона не тільки бачить тінь, вона відчуває дотик.