5.

Я почала стукати. Спокійно - перший раз. Сильніше - другий. Потім удар долонею, ще один, ще. Тиша з середини була надто чистою, надто мертвою. Сем висунувся зі своєї кімнати навпроти, втомлено примружуючись у напівтемряві:

— Що тут в біса відбувається?

Тео все ще стояв у дверях своєї кімнати, склавши руки на грудях, спостерігаючи за мною так, ніби моя тривога була черговим примхливим вибухом. Я відчула, як хтось бере мене за руки - тепла, важка хватка Сема.

— Сейнтфорд, що тобі потрібно? — буркнув він, втримуючи мене.

— Чому він не відкриває? — голос зірвався, оголивши те, що я намагалася приховати.

— Не знаю. Втомився? — Сем знизав плечима.

— А якщо він… вбитий? — вирвалося з мене різко, майже шепотом, але у коридорі це прозвучало, мов крик. Судомні, осудливі погляди обох впали на мене. Дивились як на навіжену. Вони не вірили. Не хотіли вірити. Але щось у моєму тремтячому голосі змусило Тео зрушити з місця.

Він підійшов до дверей і коротко постукав:

— Еліот? Відкрий на хвилину.

Тиша.

Тео постукав знову - сильніше. Потім ще. І ще. Настільки довго, що хвилини розтяглися в однакові удари, в передчуття, яке стискало всім груди. Коли Тео озирнувся на Сема, в його очах з’явилося щось нове - непевність, а може, тінь страху.

— Ламаємо, — сказав він сухо.

Сем кивнув.

Вони обидва відступили на півкроку, набрали силу й одночасно вдарили плечима. Двері здригнулись. Другий удар був гучніший, важчий. На третьому дверна рама тріснула голосно, як кістка. Четвертий удар вибив їх цілком. Дерево злетіло зі стіни з глухим, важким звуком - ніби дім сам відкашлявся.

Тео ступив у кімнату першим. За ним ішов Семюель, а я слідом, майже ковзаючи по підлозі, що скрипіла під ногами. Кімната була пуста, але мовчання в ній тиснуло важче за будь-який крик. Простір здавався липким, і я відчувала, як він прилипав до шкіри, Ми рухалися разом до відкритих дверей ванної. Світло лампи відбивалося у воді порцелянової ванни. І тоді я побачила його. Тіло Еліота. Повністю занурене у холодну, блискучу воду. Відразу запекло у грудях - страх стискав серце, і повільно осаджував у горлі якусь важку, несказану нудоту.

Тео завмер, і в його очах застигла лють і жах одночасно. Семюель стояв, не дихаючи, його руки тремтіли.  Вони майже синхронно нахилилися до ванни,  Вони схопили Еліота під плечі, його тіло виявилося важчим, ніж мало б бути, Вода зрушилася, хлюпнула через край, і холодні бризки вдарили нам у обличчя, у шию, просочилися під одяг. Пальці Тео тремтячими, майже благальними рухами намагалися намацати пульс. Семюель затамував подих, його губи ледь ворушилися, ніби він рахував, або говорив, сподівався, Але нічого не було. Ані ритму. Ані тепла. Лише мертва тиша, густа, як вода, що знову повільно прийняла тіло назад.

Еліот зісковзнув у ванну з глухим, принизливо побутовим звуком. Вода знову здригнулася і цього разу мені здалося, що вона вже не просто холодна, а ворожа. Ми всі інстинктивно відступили. Я відчула, як спина торкнулася стіни, як шорстка плитка вп’ялася в лопатки. 

У повітрі висів запах сирості, Тео дивився на воду з такою ненавистю, ніби вона зробила це навмисно. Семюель опустив руки, і вони безпорадно повисли вздовж тіла, А я стояла й дивилася на обличчя Еліота під водою, спотворене, спокійне, відчужене. Я бачила в його погляді страх, що перевищує все, що я колись відчувала сама. 

На підлозі лежала записка. Я нахилилася і підняла її. Папір відчувався холодним і липким, наче він всмоктував у себе частину цього жаху. Розкрила його.

Пророк Ілля - Еліот

18:37–38 —

«Вислухай мене, Господи, вислухай мене, — і зійшов Господній вогонь, і спалив цілопалення, і дрова, і каміння, і порох, і воду…»

Серце билося шалено. Я ще раз пробігла очима рядки, і відчуття тривоги вдарило мене холодним струмом по спині. Раптом Семюель вирвав записку з моїх рук. Його очі палали люттю, але в кутах бриніла паніка. Він мовчки стискав папір, ніби тримаючи весь світ у своїх долонях. Його пальці побіліли, а важке дихання наповнювало кімнату глухим, ритмічним стуком.

Ми стояли там, затамувавши подих. Тільки вода у ванні тихо колихалася

— Тепер ви мені вірите? — слова самі вихопилися з моїх вуст. — Невже він теж… зробив самогубство з біблійною цитатою?

Розлючений погляд Семюеля різко перескочив на мене наче лезо, що знайшло нову ціль.

— Двері. Були. Закриті, — він прогарчав кожне слово, і кожен склад падав, мов удар. — Ми їх вибивали.

Він наближався повільно, хижо, немовби готовий був вгризтися в мене з усією своєю люттю.

— Як ти про це дізналася?

Тео стояв позаду, але його тінь була така ж важка, як і присутність Семюеля.

Сем різко нахилився до мене, його обличчя — в кількох сантиметрах від мого.

— Як ти знала, що він вбитий? -  Чому знову ти знайшла тіло?

Слова рубали повітря. Я відчула, як холод повзе по моєму хребту.

Вони мені не повірять. Не зараз і не потім. Ніколи. Я зрозуміла це ще до того, як відкрила рота, по тому, як вони стояли, як дивилися мені в очі, як трималися. Але краще вже звучати божевільною, ніж… вбивцею. У цій ієрархії страхів я зробила свій вибір. Я вдихнула, обережно, майже крадькома, боячись, що різкий рух може спровокувати щось гірше. Повітря було вологим, з присмаком цегли, і воно боліло в грудях, наче я вдихала не кисень, а провину.

— Мертві цверки святої бригід

Слово впало між нами важче, ніж я очікувала. Воно не відлунало,воно поглинуло звук.

Мертва тиша.

— Справжні, — додала я, поспіхом, ніби могла виправити перше враження уточненням. — Не вигадки. Вони… вони переслідують нас усіх. І перед кожним убивством залишають мені…

Я замовкла. Кінець речення відмовився складатися в слова. Вони переглянулися між собою, швидко, гостро. Не співчутливо й не здивовано. Так дивляться хижаки, які щойно з’ясували, що здобич поранена, і тепер лише вирішують, хто візьме перший шматок. У цьому погляді вже було рішення, просто ще не озвучене.