4.

Я повільно вдихаю. І видихаю. Сон більше не повертається. Але я й не хочу.

Бо зараз - я прокинулася по-справжньому. Погляд ковзає до телефону. П’ятнадцята. Я встаю і спускаюся в їдальню. Троє чоловіків стоять там, наче їх застали на місці злочину, але не сказали - чий саме. Плечі напружені, рухи різкі, ніхто не сидить. Простір між ними - надто чистий, надто порожній, ніби вони підсвідомо уникають торкатися одне одного.

Я дивлюся на них запитально, піднімаючи одну брову. Еліот заговорює першим.

Як завжди. Холодний, зібраний, відполірований до блиску у власному нарцисизмі, він навіть не намагається приховати роздратування. Його голос ріже повітря, як край битого скла.

— Оскар, сучий син, не приїхав.

Коротка пауза. Він ковтає слова, але не злість.

— Ми залишилися без обіду. Без машини, щоб вибратися звідси. Ні зв’язку. Ні пояснень.
— І з трупом у головній залі.

Останнє він вимовляє повільніше. Майже смакує. Слова падають важко, один за одним, і я відчуваю, як повітря в кімнаті стає густішим, липким, ніби говорити доводиться крізь мокру тканину. 

Оскар мав повернутися давно.

— Ви ходили на кухню? — питаю тихо. Мій голос звучить рівно, майже чужо. - Там мали бути запаси.

Еліот повертається до мене різко, як тварина, яку зачепили у болючому місці. На секунду в його очах з’являється щось оголене - не лють навіть, а страх, замаскований агресією.

— Думаєш, така розумна?

Він скалиться. Усмішка крива, неприродна.

— Я віддав… — він зупиняється, робить нерівний вдих, ніби повітря дряпає йому горло, — шістсот доларів. 

Пауза. І тоді він добиває.

— Щоб через якусь курву, яка довела свого бойфренда до самогубства, жити поруч із трупом?

Слова падають різко, без гальм.
Настає тиша. Навіть Семюель і Тео завмирають. Сем інстинктивно відводить погляд, ніби побачив щось, чого не хотів знати. Тео дивиться на Еліота довше - уважно, насторожено, наче вперше усвідомлює, хто стоїть поруч із ним у цьому домі.

Еліот важко дихає.
Ніби щойно вирвав із себе щось гниле, те, що давно тиснуло зсередини. отрута завжди визріває не в тих, хто кричить першим. А в тих, хто мовчить надто довго.

Я прикриваю очі лише на мить. Цього достатньо.

Біль повертається одразу - тихий, тупий, знайомий. Не як удар. Як старий синець, на який знову натиснули. Я не маю права показувати це їм. Цим людям із порожніми поглядами, гострими язиками й бажанням знайти винного, аби тільки не залишатися наодинці зі страхом. Але правда - отруйна. Девід мертвий через мене.

Це звучить абсурдно.
Нереалістично. Самогубство через сварку - надто проста формула, надто зручна.

І все ж думка не відпускає.
його вбило це місце.

Це холодне, примарне, до моторошності реальне місце, яке дихає каменем і пам’яттю.
І я сама привела його сюди.

За руку.
У пастку.

Той парфум, який він подарував.
Запах, що в’ївся в мій одяг, у волосся, у шкіру так глибоко, що іноді мені здавалося: це вже не аромат - це шар мене самої. Навіть після зради. Навіть після того, як усе зламалося.

Зрада болить дивно.
Вона не рве - вона ріже акуратно, майже без крові. Лише з холодною точністю доводить, що тих добрих моментів більше не існує. Що «тоді» - завершене. Закрите. Що я нічого не могла змінити, навіть якби дуже хотіла.

Але смерть…
Смерть - це інше.

Це не те, чого я бажала.
Навіть у найтемніші ночі. Навіть коли злість стискала горло, а слова ставали гострими, Я ніколи не хотіла цього фіналу.

І все ж…
якби та наївна першокурсниця Клер Сейнтфорд опинилася тут - поруч із його крижаним тілом - вона б не змогла відірватися. Вчепилася б у нього так, ніби від цього залежало її власне дихання.
Можливо, впала б навколішки, захлинаючись риданнями, не здатна прийняти, що тепло більше не повернеться.
А може… лягла б поруч. Під той гобелен. Загорнулася б разом із ним у камінь і тишу - аби тільки не залишитися покинутою.

Знову.
І, що найгірше, - знову з власної вини.

Я через силу проковтнула ком, що вперто піднімався горлом, дряпаючи зсередини. Сльози вже висіли на віях - важкі, гарячі, готові впасти, - але я встигла відвернутися.
Нехай мій смуток залишиться між мною і… порожнечею. 

Між мною і тим, хто більше не має імені.

Я повільно повернула голову в бік кухні, ніби боялася, що сам простір відчує мій стан і відповість чимось у відповідь. Двері рипнули, коли я штовхнула їх плечем, і в ту ж мить на мене накотився тьмяний напівморок маленького приміщення. Тут ледь пахло холодним металом раковини й кавою, яка забула знайти свою кінцеву долю.

Кухня була тісною - такою, що дві людини могли тут існувати одночасно лише якщо одна з них вміла ставати тінню. В кутах збиралися тихі сутінки, наче ховалися від світла лампи над плитою. Я повільно підійшла до холодильника.  Відкривши дверцята, я на мить завмерла - всередині світило мляве блакитне світло, кілька вже заготовлених страв.

На чотирьох людей… Я видихнула, почувши, як власний голос лунає всередині мене.

Розкладаючи їжу по тарілках, я відчула, як тиша кухні тягнеться за мною, мов поділ сукні, що чіпляється за п’яти. Посуд тихо дзенькав. Крок за кроком я несла порції в їдальню. За столом сиділи троє. Вони прихилили голови до рук, спершись ліктями на дерев’яну поверхню, і виглядали так, ніби втекли сюди з бурі, яка все одно знайде їх.

Я чула уривки їхніх фраз — нецілісні, ламані.

— Ви взагалі… бачили когось…

— Окрім Оскара? З персоналу… у обличчя?

— Вони… приїжджали?

Голоса звучали глухо, зміщено, ніби йшли з-під води.

З останньою тарілкою я принесла ще й пляшку віскі. Скло виблиснуло під лампою, мов темний камінь бурштину. Я поставила пляшку на стіл так тихо, що навіть себе здивувала, і сіла у крісло.

Їжа на тарілці виглядала звично, але смакувала чужорідно, ніби я намагалася жувати мокрий папір. Я їла мовчки, незважаючи на їхні важкі погляди, які раз по раз піднімаються й опускаються, ніби вони шукали порятунку в дерев’яних волокнах столу. У голові пульсувала лише одна думка - нав’язлива, холодна, така чітка, що різала зсередини.