3.

Ступаючи довгим боковим проходом, я раптом згадала теплицю.
Під час екскурсії вона пройшла майже непомітно — із запотілими шибами, вузькими металевими дугами та запахом сирих рослин, який тоді здався трохи задушливим. А зараз -  саме те, що мені потрібно. Тиша. Вологість. Закритий простір, де ніщо не нагадує мені про Девіда.  Я йшла першим поверхом, рухаючись вздовж стін так близько, що пальці торкались каменю. І кожен дотик був... Ніби стіна, прохолодна та шорстка, відповідала мені, і ішла в такт зі мною повільно й обережно,

Коли я дійшла до задньої частини будівлі, знайшла маленькі дерев’яні двері, які вели на двір. Я натиснула на ручку,  холод металу відгукнувся тремтінням у плечі. Я відчинила двері теплиці.

Повітря зустріло мене густим теплом, майже тілесним, липким. На склі грали подряпані відблиски світла. Вода повільно стікала вертикальними смугами, ніби хтось проводив по шибах довгі пальці. Всередині пахло землею, мокрими листками, чимось глибоко живим  Я пройшла між рядами. Листя торкалося шкіри, мокре, прохолодне, майже ніжне.А між ними - квіти. Лілія. Бордо, глибока, майже чорна. Такого кольору буває засохла кров у старій тканині. Я відрізала її. Мої пальці тремтіли, хоча я не відчувала холоду. Я підняла її.
Пальці стали мокрими. 

***

Sinner

Автор: Вівіанель Ейлі МакФарлейн

Він знав світ так, як знають його сліпі, через тиск повітря, через вологу, через глухе тремтіння стін. Світ був для нього низкою вузьких підтверджень, тут камінь тепліший, отже, поруч труба; тут запах старого воску, отже, нагорі моляться;

Він ішов, ведучи пальцями по стіні, не як по опорі, а як по тексту. Камінь був шорсткий, місцями слизький, темрява мала свої діалекти. ніколи не думаючи, що може бути інакше. сіннер не знав, що піднімається. Сходи відрізнялися лише тим, що камінь тут був стертий до кістяної гладкості. Його стопи ковзали, серце прискорювалося, не від страху, а від зміни ритму, ніби хтось у темряві переставляв такти. Повітря стало іншим: холоднішим і водночас легшим, наче з нього щось прибрали.

Не поступово. Не як світанок, про який він чув у шепотах. А різко, насильницьки, як удар. Світло.

Воно не мало форми. Воно не мало напрямку. Воно було всюди одразу, не як щось, на що можна дивитися, а як щось, що дивиться на нього. Його очі, не привчені до цього тиску, спалахнули болем, ніби в них втиснули розжарений метал. Він закричав коротко, задихано, звук зламався ще до того, як вийшов. Тіло упало на коліна, притиснувши долоні до обличчя, і світ раптом зосередився в тілі. У темряві тіла майже не було: лише рух і потреба. Тепер же кожна частина заявляла про себе, коліна боліли від каменю, спина зігнулася, шкіра на обличчі пульсувала, очі плакали самі, без дозволу.

Навколо було просторо. Він знав це не зором, з відлуння. З того, як його дихання розгорталося і поверталося назад уже чужим, розтягнутим. Це була велика зала. Церква, сказав би хтось інший. Для нього — порожнеча, наповнена світлом до країв, як чаша, що переливається.

— Дивись, — міг би сказати хтось.

Але він не дивився.

Не тому, що не міг. А тому, що не хотів.

Світло обіцяло забагато. Воно вимагало прийняття: форм, відстаней, меж між “я” і “не я”. У темряві він був слухом, дотиком, нюхом розчиненим, без чітких країв. Тут же світло наполягало: ось ти, ось твої руки, ось твоє місце на підлозі. Воно викривало його маленького, зігнутого, чужого цьому простору. Істина, подумав би філософ, звільняє. Але для нього істина різала.

Світло не було благом. Воно було обіцянкою болю, повторного і невідворотного. Бо побачити, означало більше ніколи не повернутися в колишню темряву без знання того, чого там немає. А знання це рана, що не гоїться. Він згорнувся, як насіння, що відмовляється проростати. Камінь під долонями був знайомий і надійний. Світло билося об його закриті повіки, намагаючись проникнути, але він тримався, не героїчно, не вперто, а інстинктивно, як тримаються за життя. Можливо, колись. Але не зараз.

Бо не кожен, хто народився в темряві, прагне вийти з неї.

***

Я не вірю у привидів. Не вірю в потойбіччя. Усі ці старі історії - лише інтерпретації людського болю

Але від першої ж хвилини, коли Оскар згадав про кладовище, щось там мене стиснуло. Наче незакінчене слово, яке сидить на кінчику язика і не дає спокою, доки не вимовиш.

Камені під ногами були старі, нерівні, вкриті мохом, що тягнувся, як стара шкіра, потріскана й тремка. Повітря ставало густішим ближче до цвинтаря, як буває в місцях, де довго мовчать. Імена на плитах розмивалися від туману, стиралися від вітру,  чужі, непотрібні, нікому не знані. Аж поки я не побачила цю плиту. Без імені. Без дат. Лише тонка, подряпана графіті-лінія, залишена кимось давно, нерівним, майже сердитим почерком:

sinner

Я завмерла. Не від страху, від раптового впізнавання. Я присіла й поставила лілію. Тиша навколо стала щільнішою.  Мені було моторошно. Але ще більше — правильно. Так правильно, ніби я стояла саме там, де мій шлях зупинився би, навіть якби я не знала цього місця. Ніби весь тягар, і образа на себе спала з плеч. Ніби хтось ішов переді мною тією самою траєкторією і просто чекав, поки я наздожену. Я провела пальцями по моху -  обережно, так, як гладять чиюсь заледену щоку. Мох пружинив, холодив, вологість повільно впивалася в шкіру.

Камінь був холодний, майже вологий, і від цього я здригнулася.

У тринадцять років я потрапила в дитячий будинок - ніби в беззвучний коридор, де час гниє повільніше за повітря. Стіни там були наче ті самі плити, що стоять на кладовищах: холодні, порепані, з пам’яттю про чиїсь давні крики, що глибоко в’їлися в цемент.

Я досі пам’ятаю кашу, яку нам давали: густа, сіра, ніби перемелений попіл, що залишав присмак старого заліза. У маленькій бібліотеці пахло сухим пилом, пригорілою деревиною і книжками, які вже нікого не хотіли вчити. Я проводила там більшість днів — серед вузьких тіней, павутиння і сторінок.