2.

Біля сходів Девід повернувся щось обговорити, щось перевірити у телефоні.

— Я піду візьму воду, — сказав він. — Ти піднімайся. Я зараз.

Його тон був занадто рівним, занадто відстороненим, щоб це була турбота. Я кивнула, і пішла сама. Кроки по кам’яних сходах віддавалися у грудях. Друге повернення до кімнати здавалося важчим, ніж перше прибуття через накопичену втому. Я увійшла, закрила двері. Повітря тут було порожнім.

Залишившись у кімнаті наодинці, я повільно витягнула з волосся чорну ручку. Довгі пасма, звільнені від невидимої шпильки, впали на спину холодним шовком. Повітря навколо було нерухоме, ніби прислухалося до кожного мого руху. Я підійшла до трюмо, торкнулася пальцями притиснутої до стіни гладкої, темної дерев’яної поверхні.

Пальто ковзнуло з моїх плечей, за ним, сливова шовкова блузка, Спідниця впала до підлоги важчим, коротким подихом. Я ступила босими ногами у ванну кімнату. Там уже збиралася тепла вода, її тихе, монотонне дзюркотіння скидалося на спробу заспокоїти мене, але думки уперто не складалися у жодну логічну картинку. Наче розкидані по підлозі уламки пазлу, який я ніяк не могла зібрати, бо сама не була певна, чи хочу бачити повну картину.

 У мені повільно, майже непомітно закипала злість. Вона не спалахнула раптово й не вимагала виходу; радше осідала як вапняний наліт на камені, накопичуючись із кожною секундою мовчання.

Бо я була тут.

У місці, де колись уявляла себе, не випадково, не проїздом, а з тією зосередженою серйозністю, з якою мрії поступово перетворюються на внутрішню обітницю. Сам факт моєї присутності мав значення, яке виходило за межі цієї подорожі.І саме тому його байдужість здавалася майже блюзнірською. Вона не просто дратувала, вона псувала простір, торкалася самих фарб цього місця. Здавалося, навіть камінь монастиря реагував на неї, втрачав свою стриману гідність. Навіть повітря, важке, ставало грубішим, непридатним для дихання. Найгірше було не те, що він не поділяв мого відчуття. А те, що його присутність позбавляла його сенсу, так, ніби щось священне дозволили використати без поваги, без розуміння, без необхідної зупинки перед порогом.

Тріщина в наших стосунках розширювалася з кожним днем, немов невидима рана на склі. А кожна розмова про рішення. -  теоретично потрібна, на практиці -  тільки дратувала Девіда, робила його ще холоднішим. Я ненавиділа себе в ті моменти: жалюгідну, з пониженим голосом, зі стиснутими плечима. Хотіла б стояти перед ним рівно, впевнено, але його температура падала, а разом із нею німіло моє тіло. Я не хотіла, щоб мене покинули. Я не хотіла закінчувати те, під що вибудовувала плани, на що вкладалася.

Терапія була зі мною майже все життя. З дванадцяти - стабільна, контрольована представленими до мене органами опіки, обов’язкова рутина. А тепер я то приходила, то зникала, ніби тікала, і ця непослідовність тільки більше мене обривала зсередини.

Десять років тому, коли мені було чотирнадцять, я прочитала книгу-  бестселер, який тоді спричинив фурор. Контроверсійний, темний, небезпечний. Але саме в ньому, у персонажі-монстрі, я побачила щось раниме, майже святе. Побачила серце. І вперше за довгий час відчула, як у мене з’являється дихання. Та книга стала для мене маленьким порятунком. Вона затягнула мене в літературу так глибоко, що вісімнадцятирічною я майже без сумнівів вступила на філологію. Тепла вода повільно обійняла моє тіло, надто лагідно, надто заспокійливо. Я занурилася глибше, дозволяючи їй погасити думки, стерти обриси реальності. Світ за межами ванни став розмитим, приглушеним, далеким ніби його накрили товстим шаром скла. Під водою все звучить інакше. Шум моєї крові у вухах ритмічний, важкий, Він наповнював череп зсередини, відлунював у скронях. Я заплющила очі. І тоді ритм змінився. Наступна хвиля звуку була глибшою. Грубішою. Не моєю. Нечітке, хрипке дихання. Повільне. Близьке. Я застигла у воді. Лише очі піднялися до тремтливого світла над поверхнею. Серце не просто билося, воно розбивалося об ребра, ніби намагалося вирватися назовні, втекти раніше за мене. Я не рухалась. Над поверхнею води щось змінилося. Повітря стало густішим. Важчим. Наче кімната більше не належала мені.

Дихання повторилося, тепер ближче. Наче хтось стояв прям над мною дихав нерівно, важко, ніби відчував мій страх і слухав його. Краєм слуху я вловила інший звук -   скрегіт. Старий, невідшліфований, наче щось гостре повільно проводило вздовж труби чи всередині стіни. Скрегіт пробігся поверхнею ванни, зупинився, а тоді повторився з іншого боку. відблиск тремтів на поверхні води, спотворюючи тіні. У цьому тремтінні я побачила рух, темніший за морок, повільний, майже терплячий. Мої пальці ледь стиснули край ванни під водою. Кераміка була холодною. Я різко піднялася над водою. Краплі стікали з мого тіла, дзвінко падали у тишу. У кімнаті -  пусто. Лише пар на дзеркалі і м’яке, невинне світло свічок. Але навіть повітря здавалося надто нерухомим, ніби боялося поворухнутися й видати себе.

"Труби," — сказала собі подумки. — "Старі труби. Будівля зношена, все скрипить. Це нормально."

Та коли я зробила крок, підлога відгукнулася глухим відлунням, і мені здалося, що десь воно повторилося тихіше. Ледь уловиме, але майже дзеркальне. Загорнувшись у рушник, я ступила з ванної кімнати, напружено, наче босими ступнями на тонке скло. Повітря було холодне, різке, з ледь відчутним присмаком диму, який, здавалось, проник крізь вікно, мовби нагадуючи про його відсутність.

— Девіде, де тебе вбіса носить? — прошипіла я. 

Година.

Ціла клята година.

Вже, мабуть, стоїть десь під стіною, як герой дешевого нуару, затягуючись кожною сигаретою так старанно, ніби намагається видихнути з себе залишки мозку.

— Та хай йому грець… якщо він не може кинути мене, то принаймні старається закурити себе до смерті. Рак легень — романтично, правда ж? — буркнула я, розводячи руками, наче коментуючи спектакль, який бачу ледь не щодня.

Рушник злетів із мене важким, вологим подихом, я кинула його вбік, навіть не дивлячись, куди. Відкривши валізу, я торкнулася тканини. Чистий одяг відчувався майже стерильно — різкий контраст до загуслого повітря кімнати.