1.

                                                ***

 Ми в’їжджаємо в ліс так, ніби ковзаємо в чиюсь пащу. Дорога темнішає що хвилини, а дощ, який почався десь на околиці Единбурга, тепер лупить по склу так, ніби хоче розірвати машину навпіл. Чорний автомобіль поглинає світло повністю. Жодного відблиску. Жодного повернення. Він ковзає вперед, залишаючи позаду жирні тіньові сліди, які дощ змиває, приховуючи наш шлях. Ми ніби стираємося в дорозі, розчиняємося в ній, зникаємо в чорній смузі між деревами. Запах у салоні, холодної шкіри, вологої тканини та чогось металевого, насиченого, хімічного. Я торкаюся пальцями вікна. Скло обпікає холодом, проходить крізь фаланги, пробирається вглиб, охоплюючи нерви так, ніби тягнеться до кісток. Дощ б’є по даху нерівно перебоями, Девід сидить поруч. І все, що колись було між нами теплим, зараз має смак металу. Його щелепа напружена, губи стиснуті, погляд приклеєний до скла, не через краєвид. Не через дощ. Він тікає.

Від мене.

Від нас.

Від чогось, що росте між нами, набирає форму, набирає вагу. Порожнеча між нашими тілами така густа, що здається матерією. Її можна торкнутися. Її можна проковтнути й вдавитися, як надто великим шматком, який не вмієш пережовувати.

Раніше я думала, що мовчання, це просто відсутність слів. Тепер я знаю: воно може бути жорстоким. Різким. Холодним, як бритва, яка спершу не відчутна, а потім залишає поріз, що буде кровити. Мовчання складається з того, що ніхто не наважився вимовити, але кожен відчуває. Воно не тихе «не хочу зараз говорити». Це покарання. Стратегічне, точне. І воно тисне. Я вдихаю і відчуваю цей тиск по всьому тілу. Він немовби залишає сліди на шкірі, але ще глибше, у розумі, у самому відчутті себе. 

Гілки б’ють по машині, залишаючи тонкі мокрі сліди, схожі на подряпини. я втомлено закриваю очі, мій подих стає поверхневим, ніби я, стою на краю прірви, вітер зриває одяг, плутає думки і в цій дрібній, ритмічній тисняві шуму раптом пробивається щілина для минулого. Не спогад - глибше, гірше. Напад. Старе відчуття, що сиділо тихо, чекаючи, поки світ стане безпечним, розгортається зараз, в цю мить, між каплями дощу і ударів гілок по машині.

Варто мені заплющити очі - і реальність стирається. Машина зникає. Дощ зникає. Дорога зникає. І я знову стою у темному коридорі, який ніколи не мав дверей, чи вказівки «вихід». Стіни пахнуть вогкістю, пліснявою і старим потом; пил на підлозі осідає у волосся і в легенях, як тягучий, чорний туман. Тіні тут живі. Вони дихають, шепочуть, і я відчуваю їх у всіх кістках.

Переді мною тінь - до болю знайома. Його руки, я відчуваю їх перш ніж бачу. Вони лягають на мою шию так, ніби робили це десятки разів. Так, ніби знають точний тиск, який залишає синці, але не вбиває. Не як жорстокість. Ні. Дитяча психіка не розрізняє жорстокість. Дитяча психіка розрізняє неминучість. І саме це відчуття, цей холодний, точний тиск, назавжди вбудовується в тіло, стає його частиною, а страх перестає бути зовнішнім - він всередині, у шкірі, у м’язах, у спині.

Я пам’ятаю це тіло. Цей запах - гострий, залізний, відчутний навіть крізь пам’ять. Цей страх, який не кричить, не викрикує - він просто стискається всередині, аж поки не стає частиною тебе, полює, переслідує у снах, органічно, немов кров. Я вдихаю різко, ніби витягую сон з грудей, але мороз по шкірі та глухий післясмак, залишається, не зникає.

 Ця будівля до якої ми наближаємось   - моя мета, ціль, в яку я невпинно кидала дротиками,  не має значення, якою вона була раніше. Вона стане тим, що я з собою привезла. І темрява в ній завжди починається зі мною.