Загублена

                                                                             11. Загублена

До кінця кіносеансу Еміль не відпускав мою руку, і коли я повідомила, що нам вже час, бо я запізнююсь, то піднялись з крісел ми теж тримаючись за руки.

Ми мало не бігли до авто, хоча я вже 1000 разів обдумала, як мені не хочеться на івент, але якщо не піду зараз, то піду від Еміля вже завтра, а то й ще пізніше.

На вулицях шалені затори, і Еміль намагається виїхати за місто найкоротшою дорогою, хоча я впевнена, що він цього не хоче так само, як і я.

Він вмикає Емі Вайнгауз і каже: «Заспівай мені».

Якби це була не моя найулюбленіша пісня всіх часів, я б відмовилась, але не встигає ця думка промайнути, як мій голос звучить в унісон з голосом Емі.

Еміль посміхається, і я готова померти, якщо його посмішка — це останнє, що я побачу в житті.

Коли я повертаюсь до себе після виконання найсумнішої пісні всіх часів, бачу, що Еміль завертає на заправку.

— В тебе закінчилось пальне?

— Ні, я хотів вайбово покурити, диви який захід сонця.

А й справді, захід не такий ефектний, як тоді, коли він приїхав до мене на роботу, але по-своєму гарний.

Я стою лицем до сонця, і мені починає щипати очі.

Еміль простягає мені свої сонячні окуляри, і цей жест мене дуже зворушує.

— Тобі пасує, — констатує він.

Я знаю, що мені пасує краще — це його обійми, але я не наважуюсь сказати.

— Ходи сюди.

Еміль розкриває руки, запрошуючи мене в обійми.

Дідько, невже він і думки читати вміє, чи вираз мого обличчя такий очевидний?

Я обіймаю його, кладу голову на його міцні груди — досі той самий парфум, до якого я звикла.

Як можна не бачити людину 4 роки і все одно відчувати, що це рідна душа.

Нам треба їхати.

Точно, івент.

Для Еміля мало виділити якихось 3 години побачення — щонайменше тиждень.

Решту дороги до івент холу ми їхали мовчки, навіть без музики.

Він провів мене до входу і промовив:

— Напиши, якщо потрібно забрати.

Він справді готовий ще раз їхати годину чи він планує тут залишитись в авто?

Загрузнувши в роздумах, я в останній момент помічаю, що він тягнеться, аби поцілувати мене.

О ні, я не хочу короткого поцілунку, коли наступне, що я маю зробити — це побігти геть.

Я ухиляюсь і бачу розчарування на обличчі цього янгола.

— Не зараз, — лише встигла мовити я і швидко втекла, як Попелюшка посеред балу.

Я таки запізнилась — івент вже розпочався.

Я непомітно займаю місце, на яке вказує хостесс.

Решту вечора я жартую, знайомлюсь, танцюю і п’ю просекко.

Його так багато.

Івент закінчився так швидко, але був абсолютно чарівний.

Чи це через побачення перед тим, чи магія алкоголю.

Я сіла в таксі, але вказала не ту вулицю і опинилась за містом, в якомусь селищі, посеред зими, вночі.

Дідько.

І таксі вже поїхало.

Раптом екран телефону засяяв повідомленням від Еміля:

— Як твій івент?

— Все чудово, але я не знаю де я.

Боже, ну феєрична дурепа.

Це могло статись лише зі мною.

— Надішли геолокацію або вулицю, — отримую повідомлення від Еміля.

Не пригадую, що з цього я йому надіслала, бо я таки добряче хильнула зайвого.

За якихось 20 хвилин авто Еміля зупиняється біля мене, але цього разу я сідаю на заднє сидіння, хоча думаю і так зрозуміло, наскільки я перебрала.

— Як ти? — стурбовано спитав мій рятівник.

— Трішечки п’яненька, а ще здається голодна.

— Ой ні, невже ти не їла закусок?

— А чесно кажучи я не пригадую… здається ні.

— Гаразд, їдемо на МакДрайв. До речі, біля тебе пакет, це тобі.

— Подарунок? Мені? За що?

— Надто багато питань одночасно, сонце.

Це щоб тобі було куди записувати свої гарні вислови.

Я відкриваю пакет, і там найгарнішого блакитного кольору блокнот.

— Оуу, Емілю, це так мило, дякую.

— Ти кумедна, — мовив Еміль.

Ми вже приїхали, тож він запитав, що саме я буду замовляти.

Чікенрол і каву з карамельним сиропом, як в старі добрі часи, промовляю я не вголос.

Еміль забрав замовлення і передав мені, але їсти в такому чистому авто якось неправильно.