Вівторок

                                                              7.  Вівторок

Всі вихідні я думала тільки про одне: як мине зустріч з Емілем і чи змінився він з того часу, як ми бачились востаннє на вокзалі. Та початок робочого тижня мене максимально приземлив, і я все-таки змогла виконувати свої робочі задачі.

Ми домовились про зустріч у кав’ярні недалеко від офісу, одразу як тільки я закінчу з роботою, але з моєю пунктуальністю думаю, що буду там на півгодини раніше домовленого.

Сьогодні на мені темні скіні джинси і моя улюблена чорна кофтинка з вирізом на ключицях, яка вдало акцентує моє тату.

 З макіяжем вирішила не заходити надто далеко і просто нафарбувала вії та підвела губи матовою помадою, зачіска ж вклалася самостійно (переваги короткої стрижки).

До зустрічі рівно пів години, але я не можу більше сидіти в офісі, бо стіни починають на мене тиснути, і складається враження, що бракує кисню. 

Я вибігла на вулицю і відразу відчула всі відтінки зимової свіжості на своїй шкірі. Мабуть, ця коротка куртка була не найрозумніша ідея в морозний день, але яка ж вона гарна.

До кав’ярні я дісталась за якихось десять хвилин і знайшла гарний столик біля вікна.

 Написала Емілю, що я вже на місці, він відповів, що буде вчасно, як і домовлялись. 

Ну, тепер мабуть варто починати хвилюватись.

 Але, повернувшись обличчям до панорамного вікна, я побачила велетенські пухнасті сніжинки, які кружляли навколо, видовище, звісно, неймовірне, але що було б з моєю зачіскою, якби я вийшла пізніше?

 Мокра курка — це не те враження, яке мені хотілось справити сьогодні.

Як якийсь параноїк, я щохвилини перевіряла телефон, чи не написав бува Еміль. І от, за п’ять хвилин до запланованого часу зустрічі, я отримала смс:

 «Я вже заходжу. Ти де?»

Серце наче опустилось у п’яти, і я почала шукати його постать серед людей. 

Ось він — Еміль Нокс, як завжди неквапливий, зі спокійним виразом обличчя, наближався до мене.

 Я не знала, як вести себе в цей момент.

 Мабуть, варто встати і обійняти його, чи дозволити йому підійти?

Але тіло вирішило швидше, ніж мозок, і от я стою перед ним.

 Шлейф його парфумів вже затуманив мені голову, ноги почали раптом видаватись ватними і геть нестійкими, але на щастя він обійняв мене, і з’явилась опора — в прямому і переносному значенні цього слова.

«Радий тебе бачити», — як завжди повільно промовив Еміль.

 «Маєш чудовий вигляд», — сказав він, глянувши на виріз на ключицях. 

Ха, вона таки справила на нього гарне враження.

Ми сіли біля вікна, і він запитав, що у мене нового, це мабуть вперше в житті, що я так затинаюсь при розмові, думала, роки роботи з дзвінками мали б змінити мою риторику раз і назавжди, але до цього ніколи не додавався такий емоційний шторм, як поруч з цим чоловіком. 

Здавалось, що я геть не знаю, хто я, коли він ось так сидить навпроти.

Він взяв мою долоню, ніжно посміхнувся і сказав: 

«Все добре, не хвилюйся», і притиснув мене до своїх грудей.

 Запах кедру огорнув мою свідомість, даруючи тепло і затишок.

На якусь мить я і забула, як негідно він вчинив минулого разу.
Зараз просто хотілось, щоб час зупинився і він не випускав мене зі своїх обіймів.

— Ти хочеш щось поїсти? — як завше неквапливо запитав Еміль.

Перспектива повечеряти з ним мене неабияк потішила.
— Звісно, — відповіла я.

 — Ти знаєш той новий азійський заклад в торговому центрі?

— Ну звичайно, якраз хотів його запропонувати.

Чорт, приємно, коли у вас співпадають погляди навіть на їжу.

Ми вийшли на вулицю.
Заметіль вже стихла, і навколо літали лише поодинокі сніжинки.

— Що у тебе ще нового? — запитав Еміль.

— Та наче нічого, працюю, ходжу в тренажерний зал.

— О, я помітив, — відповів він, окинувши оком мою фігуру.

Хах, ну це приємно, коли твої старання помічають.

— Взагалі-то я на авто, — сказав Еміль і вказав на автівку, припарковану навпроти кав’ярні.

Те саме авто, що і минулого разу, — подумала я, і теплі спогади захопили мене, тож Емілю довелось витягати мене з них.

— Ну то як, поїхали?

— Егеж.

І ми сіли в авто, а Еміль почав шукати адресу торгового центру в навігаторі.

— Як мило, що ти увімкнув підігрів сидінь, дякую.

— Не хотілось, аби ти застудилась, бо вдягнена ти доволі легко.

Ну звісно, а хто б прийшов на побачення через стільки часу замотаною в пуховик, — подумала я про себе, але в голос сказала тільки, що не розраховувала на такий холод сьогодні.

Ми їхали незнайомими мені вулицями, аж раптом перед нами відкрилась дорога, яка вела просто вгору по вулиці, а враховуючи ожеледицю, це було вельми небезпечно.

— Мабуть, нам краще їхати іншим шляхом, — втрутилась я.

— Ти що, не довіряєш мені? — саркастично промовив Еміль.

Авжеж довіряю, хоч з мого боку це безрозсудно.

Нехай з другої спроби, але ми таки подолали цю слизьку частину дороги, і я помітила на обличчі Еміля переможний вигляд.

В ресторані було надто людно, та все ж  ми  змогли знайти віддалений столик і замовили собі рамен.
Розмова текла легко і невимушено, так, як це було завжди.

Але вечеря добігала кінця, і я не знала, що мене чекає далі.

— Я нещодавно придбав собі програвач платівок, хочеш послухати?

Як завуальовано він покликав мене до себе, от же пройдисвіт.

Але в цю гру можна грати і вдвох.

— Залюбки, — відповіла я впевнено, хоч мене і мучили суперечливі думки.

Ми так швидко доїхали до нього що я навіть не встигла розхвилюватись.

Я була вражена, наскільки світла його квартира, хоч, як на мене, то в ній бракувало затишку і декору.

Типове холостяцьке гніздечко, — подумала я, але, може, це і добре.
Не хотілось аби в квартирі відчувалась жіноча рука.