Тріщина

                                                         4.  Тріщина

Не встигла я кліпнути, як уже половина тижня за плечима.

 О цій годині вже нема такого ажіотажу з дзвінками, тому є час відволіктись на приємніші думки.
“Я вже вийшов з офісу,” спалахнуло сповіщення на екрані — і одразу ж наступне.

«Взяти тобі щось у Макдональдс?»

 Чорт, яка заманлива пропозиція!

 Я ще досі не використала годину обідньої перерви, а перспектива провести її в компанії Еміля звучала надто фантастично щоб від неї відмовитись.

«Так, чікен рол і лате з карамельним сиропом, будь ласка».

«Гаразд, я напишу, коли буду біля бізнес-центру».

Я дочекалась наступного повідомлення і вийшла на зустріч Емілю трохи схвильовано і розгублено.
Ми сіли в якомусь дворику між будинками, неквапливо насолоджуючись кавою та розмовою.

Сонце майже сідало за обрій, і він запропонував глянути на захід сонця, стоячи на мості біля офісних будівель.

 Вид був вражаючий — всі відтінки помаранчевого, жовтого та червоного в гармонійному градієнті засліплювали та гіпнотизували, а яскраве сонце невпинно опускалось вниз.
І цей чоловік, що міцно обіймав мене за талію.

Мені так хотілось, щоб в цей момент нас хтось сфотографував. І водночас не хотілось ні з ким ділити цю інтимність.

Хіба ця середа могла бути ще магічнішою?

Навряд чи.

В четвер я намагалася закрити всі робочі питання, щоб із чистою совістю провести вікенд з найпрекраснішим чоловіком на світі.
Після роботи, спакувавши кілька луків на всі випадки життя, я закрила рюкзак і видихнула з полегшенням.

Не скажу, що сильно втомилась, але, по правді, я давно не відпочивала, а тим паче в горах.

Провалитись у сон було не складно, адже я з нетерпінням чекала ранку.

Ми зустрілись на вокзалі, де серед безлічі людей, автобусів і шуму потягів мене чекав Еміль.

Коли він усміхнувся, усе довкола наче зникло, і я відчула, що весь світ обертається тільки навколо нього, зайнявши місця в невеличкому міжміському автобусі, ми нарешті глянули одне одному в очі.

Чесно кажучи, я рада, що сиділа в цей момент, бо відчула різку слабкість у ногах.
Не знаю, завдяки чому, але Еміль завжди змушував мене почувати себе так, наче я була добряче напідпитку.

Він увімкнув свій плейлист, і ми мовчки слухали музику в навушниках, поки його голова лежала на моєму плечі.

В такі моменти я почувалась небезпечно щасливою — усе виглядало надто добре, щоб бути правдою.

Я швидко прогнала ці мінорні думки і просто насолоджувалась миттю.

За кілька годин ми прибули в маленьке містечко.

Повітря вже змінилось — на небі жодної хмаринки, лише сонце, що засліплювало перехожих.

«Як ти ставишся до того, щоб пообідати?» — турботливо запитав Еміль.

«Не проти», — відповіла я.

За обідом ми ділились очікуваннями від цієї поїздки.

Раніше я не бувала в цій місцині, тому й очікувань у мене як таких не було, хотілось лише вдосталь побути вдвох.

Ми сіли в таксі, що неквапливо кружляло гірськими серпантинами, і просто розглядали пейзажі навколо.

Подекуди дерева вже починали жовтіти, нагадуючи, що скоро прийде осінь, але сонце все ще сильно пекло, не бажаючи поступатись холоду.

Десь за півгодини ми дістались до готельного комплексу, він розташовувався в долині, поблизу річки, пагорби навколо вкривав густий ліс, наче закриваючи це місце від усього світу.

Поряд з основним корпусом було ще кілька дерев’яних будиночків, великий фонтан у вигляді скелі та декілька альтанок, ідеально підстрижений газон, кущі і квіти були кожен на своїх місцях. 

Це радше виглядало як листівка, ніж реальність.

«Це вже виглядає вражаюче», — сказала я Емілю

.
Той лише посміхнувся й відповів, що найкраще — попереду.

Поки ми очікували на заселення в номер, вирішили освіжитись прохолодними коктейлями в барі з виглядом на всю територію комплексу.

Сонце так вдало підсвічувало вміст склянки, що мені захотілось це сфотографувати.
Еміль похвалив моє бачення кадру, і на душі потепліло, мабуть, це дія алкоголю, але поряд з ним було так легко, невимушено і затишно, що я весь час усміхалась.

Наш номер знаходився в самому кінці коридору на третьому поверсі, мені подобалась ця відстороненість, як і сам інтер’єр кімнати в стриманих світло-бежевих кольорах з елементами дерева, абсолютна чарівність.

 Поспіхом кинувши речі, ми пішли на екскурсію територією і спа-комплексом.

Швейцар так захоплено розповідав про історію та всі переваги їхнього готелю, що складалось враження — наче він сам вклав душу в його будівництво, він запропонував нам зробити кілька фото і ми радо погодились.

 
Після невеликої екскурсії ми пішли пообідати — чи швидше, повечеряти.

Сонце вже не засліплювало.

Світло вуличних ліхтарів відбивалось на червоних парасольках петуній, гірлянди мерехтіли на стінках бокалів з вином.

Я поглянула на Еміля так, наче вперше побачила його.

Його сіро-блакитні очі і задоволена посмішка змушували моє серце битись вдвічі швидше, ніж це було необхідно.

Я починаю в нього закохуватись, з жахом усвідомила я.

Повітря пахло лісом, поруч шуміла гірська річка, жодної метушні міста, гучних автівок і хаосу — лише спокій і гармонія.

І кілька днів, щоб розібратись у своїх почуттях.

Наступного ранку я прокинулась сповнена енергії і натхнення, після неквапливого сніданку ми вирішили піти поплавати в басейні.

Еміль вийшов із ванної кімнати в плавках.

Та за щооо — надто мало тканини і надто багато простору для фантазій.
Чіткі рельєфні м’язи справляли враження і через одяг, але зараз, коли вони всі були наче один синхронний вказівник на цей клаптик блакитної тканини…