П'ятниця

                                                                    3. П'ятниця

Різкий дзвінок робочого телефону нещадно вирвав мене з моїх мрій.

Сьогодні п'ятниця.

Тиждень пролетів непомітно. 

На диво, я зберігала гарну продуктивність, лише зрідка витаючи в хмарах.

«О котрій ти закінчиш роботу?» — прочитала я в месенджері, і пульс підскочив зі швидкістю світла.
«Об 11 вечора», — відповіла я.

Робота в компанії з американським графіком мала свої плюси, але й мінусів вистачало. 

Був лише обід, а до кінця дня треба  було зберігати серйозний вигляд.

 Цікаво, що цього разу придумав Еміль.

 Ще ніколи робочий день не тягнувся так довго і монотонно.

Після роботи я швидко вискочила зі скляної будівлі зненадська захоплена шумом автівок і світлом будинків.

Еміль під’їхав на таксі й одразу повідомив, що ми їдемо за місто.
Заінтригована я сиділа й спостерігала, як таксі швидко мчить крізь вулиці, тримаючи його за руку і час від часу зустрічаючись поглядами.

Нарешті ми прибули до місця призначення.

 Готель розташовувався одразу на виїзді з міста.

 Ландшафтний дизайн, підсвітка фасаду — все вказувало на те, що готель вишуканий і, мабуть, дорогий.

«Я забронював нам столик в ресторані», — повідомив Еміль, і ми попрямували до зали. Там було напрочуд затишно й малолюдно.

 Приглушене світло і м’яка музика доповнювали цю чарівну атмосферу.

Ми почали вечерю і розмову про те, як минув тиждень, біле вино чудово доповнювало салат з куркою все виглядало неначе у фільмах.

 Я підозрювала, що тут ми й залишимось на ніч, але так і не висловила свої думки Емілю.

Ми вийшли на вулицю.

Еміль підпалив цигарку і запропонував мені теж. Час від часу я курила електронну сигарету, але бували випадки, коли й звичайні теж— це був один з них.

Еміль пригорнув мене за плече, і ми ще якийсь час просто стояли мовчки, вдихаючи тютюновий дим.

«Ти готова йти?» — запитав він.

«Так», — відповіла я.

Ми повернулись у ресторан, взяли з собою пляшку вина та сирну нарізку і попрямували тихими коридорами до нашого номера.

Кімната була не дуже велика, але світла, вона мала два вікна, велике ліжко і жодних деталей, які б перетягували на себе увагу.

Еміль налив нам вина.

Ми перекинулись кількома фразами, після чого він сказав, що швиденько в душ.

Що ж, чудово — буде кілька хвилин опанувати себе, бо раптова хвиля паніки накрила мене з головою.

Він вийшов з ванни в одному лише рушнику.

І нехай допоможе мені Всесвіт — цей чоловік був такий гарний, що важко було відвести очі. 

Напружені м’язи його грудей викликали нестримне бажання до них доторкнутись.

 Але я сказала, що я наступна, і швидко зникла за дверима ванної кімнати.

Не знаю, скільки часу минуло, поки я просто стояла під струменями води, намагаючись вгамувати свої думки.

 Зрештою я зібрала всю свою мужність і вийшла в кімнату теж в одному рушнику.

Ми пили вино і розмовляли, сміялись і моя невпевненість і паніка потрохи розсіювались.
Аж раптом — зрадницький рушник вирішив впасти на підлогу, а я залишилась стояти, зачарована, геть не знаючи, що маю тепер робити.

«Ого», — промовив він. Так повільно, наче хтось натиснув режим slow-mo.

Він швидко опинився поряд, проте замість подати мені рушник, обійняв мене всім своїм тілом і поцілував так, що мої ноги перестали відчувати м’який килим під ними.

Зранку я прокинулась загорнена в білосніжні простирадла, хоча чітко пам’ятаю, як знесилена лягла на груди Емілю і, мабуть, тоді й провалилась у сон.

Таке зі мною вперше — зазвичай я не здатна так швидко відключити свій тривожний мозок. 

Сонце пробивалось крізь штори, заливаючи кімнату теплим світлом —  я не пам’ятаю коли востаннє так добре спала.

Я глянула на Еміля, і ще кілька секунд він спав, а тоді відкрив очі й сказав: «Добрий ранок».
От чорт, мені соромно, що я так швидко відключилась.

— Вибач, я заснула, — соромлячись сказала я.

— Та нічого, я поклав тебе зручніше, — промовив він і пригорнув мене до себе, даруючи відчуття затишку якого я ніколи не відчувала раніше.

Як шкода, що все хороше має властивість закінчуватись.

Ми одягнулись та пішли на сніданок, а після вирішили пройтись будівельним гіпермаркетом, який був неподалік.

— Оуч, — сказав Еміль. — Я ж так і не подарував тобі квіти. 

— В мене є ідея. Обери для себе якусь рослинку, щоб нагадувала про мене.

Це прозвучало дуже мило, і я почала розглядати асортимент магазину, думаючи, що б таке живуче підібрати, що вижило б з моєю неуважністю до кімнатних рослин.

Я обрала літопс, адже сукуленти славляться своєю стійкістю.

Здається, Еміль був здивований моїм вибором, але й сказати проти нічого не зміг.

Ми вийшли на вулицю і викликали таксі.

— До речі, наступних вихідних я їду в гори трохи перепочити.

 Я б хотів, щоб ти склала мені компанію.

Романтичний вікенд у горах?

 Здуріти можна, подумала я.

Але вголос промовила тільки, що буду рада скласти йому компанію.