Тиша

На початку червня Письменника перевели до іншого приміщення.

Степан дізнався про це випадково. Після роботи він прийшов до хворих, але ліжко біля вікна було порожнім. На ньому залишилася складена ковдра, а біля стіни стояв кухоль, з якого Письменник пив воду.

— Де він? — запитав Степан у санітара.

Той не відразу відповів.

— Забрали.

— Куди?

— Не знаю.

— Коли?

— Сьогодні вранці.

Степан озирнувся, наче сподівався побачити Письменника за сусідніми ліжками.

— Він міг залишити свої речі?

Санітар знизав плечима.

— Які речі? Тут нічого не зберігають.

Степан повернувся до барака мовчки.

Він знав, що треба було запитати ще щось. Дізнатися, хто саме його забрав, чи був він на ногах, чи міг говорити. Але відповіді все одно не було б.

Наступного дня він знову пішов до медичного приміщення. Ліжко залишалося порожнім.

Письменник лежав в іншій кімнаті. Вона була невеликою, з двома вузькими вікнами, крізь які майже не проникало світло. Тут було тихіше, ніж у бараку. Не чути було розмов, співу й звичного шуму робочого табору.

Поруч лежали ще двоє чоловіків. Один не рухався, другий час від часу просив води.

Письменник майже не розплющував очей.

Він не знав, скільки минуло часу від останнього візиту Степана. День і ніч зливалися в одне. Часом йому здавалося, що він знову сидить у камері, чує кроки конвоїра й чекає, коли відчиняться двері.

Іноді він бачив уві сні Харків.

Не той, який залишив перед арештом, а давніший. Місто, яким ходив ще до того, як його ім'я почали вписувати в протоколи. Вулиці, книгарні, кав'ярні, знайомі обличчя.

Він чув голоси людей, яких давно не бачив.

Хтось сперечався про літературу. Хтось сміявся. Хтось читав уголос новий вірш.

А потім усі замовкали, і він залишався сам.

Одного дня до кімнати зайшов лікар. Він перевірив пульс Письменника, запитав, чи може той сісти, і подивився на його картку.

— Как давно он в таком состоянии?

— Несколько дней, — відповів санітар.

Лікар щось записав.

— Температура?

— Держится.

— Понятно.

Він уже збирався йти, коли Письменник розплющив очі.

— Мені… потрібен папір.

Лікар зупинився.

— Зачем?

— Написати.

— Вам зараз не до письма.

— Будь ласка.

Лікар подивився на нього без роздратування, але й без співчуття.

— У меня нет бумаги.

— Хоч клаптик.

— Отдыхайте.

Він вийшов.

Письменник знову заплющив очі.

Він хотів записати те, що ще пам'ятав. Не тому, що сподівався передати рукопис комусь із табору. Просто боявся, що слова почнуть зникати швидше, ніж він устигне їх повторити.

У голові залишалося багато незакінчених історій.

Про чоловіка біля спаленої книгарні.

Про хлопчика, який боявся темряви.

Про матір, що залишала світло у вікні.

Про вчителя, який вірив у своїх учнів.

І про молодого поета, який хотів освідчитися дівчині, але так і не встиг.

Він намагався пригадати його обличчя. Спочатку пам'ятав усе: перебинтовану руку, темне волосся, невпевнену усмішку. Тепер деякі риси вже губилися.

Письменник злякався.

Не смерті.

Забуття.

На четвертий день Степан усе-таки дістався до нього.

Йому вдалося домовитися із санітаром, щоб той передав коротке прохання. Письменник був при свідомості, коли Степан увійшов до кімнати.

— Ви прийшли, — прошепотів він.

— Звичайно.

Степан сів біля ліжка.

— Я приніс новини.

Письменник ледь помітно всміхнувся.

— Які?

— У бараку з'явився новий чоловік. Каже, що був бібліотекарем. Я розповів йому про ваші оповідання.

— І що він?

— Попросив переказати одне з них. Про хлопчика.

Письменник заплющив очі.

— Ви розповіли?

— Так. Не так добре, як ви, але розповів.

— Це добре.