Останній рукопис

Весна не принесла полегшення.

Сніг почав танути, оголюючи темну землю, змішану з попелом і брудом. Дороги перетворилися на суцільне місиво, а в бараках стало ще сиріше. Люди кашляли, хворіли, втрачали сили. Дехто вже не міг самостійно підвестися з нар.

Письменник теж слабшав.

Спочатку він помічав лише втому після роботи. Потім почав задихатися, коли доводилося швидко йти. Згодом з'явився кашель, який не давав спати ночами. Він намагався не звертати на це уваги, але одного ранку не зміг підвестися без допомоги сусіда.

— Вам треба до лікаря, — сказав Степан.

— Тут усім треба до лікаря.

— Не жартуйте.

— Я не жартую.

Степан допоміг йому сісти й подав кухоль води.

— Ви гарячий.

Письменник приклав долоню до чола.

— Мабуть, застудився.

— Це не схоже на застуду.

Він хотів відповісти, але почав кашляти. Степан мовчки підтримував його за плече, поки напад не минув.

Того дня Письменника залишили в бараку.

Увечері Степан повернувся з роботи й приніс новину.

— Сьогодні в конторі бачив списки. Кількох людей збираються перевести.

— Куди?

— Не знаю. Але серед них є ті, хто працює тут від осені.

Письменник подивився на нього.

— А нас?

— Вашого номера я не бачив.

— То, може, ще не вирішили.

Степан сів поруч.

— Ви повинні триматися.

— Я тримаюся.

— Не так, як раніше.

Письменник нічого не відповів. Він знав, що Степан має рацію. Його тіло вже не слухалося так, як раніше, а думки часом плуталися від виснаження.

— Знаєте, — сказав він після довгої паузи, — я колись думав, що найважче для письменника — це не мати читачів.

— А тепер?

— Тепер думаю, що найважче — не мати можливості записати те, що пам'ятаєш.

Степан озирнувся на сусідні нари.

— То розповідайте. Я слухатиму.

Письменник усміхнувся.

— Ви вже знаєте кілька моїх оповідань.

— Знаю. Але, мабуть, не всі.

Тієї ночі він розповів Степанові нову історію.

Про чоловіка, який щодня проходив повз зачинену книгарню. Колись вона була його улюбленим місцем, але після пожежі в ній залишилися тільки обвуглені полиці. Чоловік усе одно приходив туди, бо пам'ятав, де стояли книжки, які читав у дитинстві.

Він не мав наміру нічого відновлювати. Просто не хотів, щоб місце зникло вдруге.

— І що сталося з ним? — запитав Степан.

— Не знаю.

— Як це?

— Я ще не придумав кінцівку.

Степан задумався.

— Може, він зустрів там дитину. І розповів їй, які книжки колись стояли на полицях.

Письменник подивився на нього.

— Гарна кінцівка.

— То залиште її собі.

Він кивнув.

І вперше за довгий час відчув, що історія може бути завершеною, навіть якщо її автор не встиг записати останнього речення.

Через кілька днів Письменника викликали до медичного пункту.

Лікар довго слухав його дихання, потім поставив кілька запитань і записав щось у картці.

— Давно кашляете?

— Кілька тижнів.

— Температура есть?

— Не знаю.

Лікар торкнувся його чола.

— Есть.

Він виписав якесь призначення й наказав повернутися до барака. Письменник не став запитувати, чи допоможе це. За останні місяці він навчився не чекати від медичного пункту надто багато.

У коридорі він зустрів чоловіка, який працював у конторі. Той переглянув його картку й запитав:

— Вы ведь писатель?

— Так.

— Что писали?

— Оповідання. Повісті.

— А сейчас?

Письменник злегка всміхнувся.

— Зараз не пишу.

— И не будете, если не начнёте работать как положено.

— Я хворий.

Чоловік повернув картку.

— Здесь все больные. Возвращайтесь в барак.

Письменник пішов.

Його більше не викликали до лікаря.