Дорога без назви

Машина рушила ще до світанку.

У кузові було тісно. Люди сиділи на вузьких дерев'яних лавах, притискаючись плечима одне до одного. Вікон не було, лише невеликі отвори під стелею, крізь які проникало холодне повітря. Коли машина повертала, усі мимоволі хиталися в один бік.

Ніхто не знав, куди їх везуть.

Письменник сидів біля стінки, тримаючи руки на колінах. Навпроти нього чоловік із сивими скронями намагався зігріти пальці, ховаючи їх під пахви. Поруч молодий хлопець раз у раз торкався губ, які потріскалися від холоду.

— Як думаєте, далеко? — тихо запитав він.

— Не знаю, — відповів письменник.

— Кажуть, на північ.

— Можливо.

Хлопець подивився на нього.

— Ви давно тут?

Письменник не відразу зрозумів, що той питає про арешт.

— Достатньо, щоб перестати рахувати дні.

— А вас за що?

Він на мить замислився.

— За те, що писав.

Хлопець усміхнувся, але в усмішці не було веселощів.

— Я думав, за таке вже не саджають.

— Я теж колись так думав.

Вони замовкли.

Машина їхала довго. Час від часу зупинялася, і тоді зовні лунали голоси конвоїрів, брязкіт металу, короткі накази. Ніхто не пояснював, що відбувається. Після чергової зупинки кузов наповнився запахом мокрої землі й бензину.

Письменник спробував уявити, де вони перебувають. Можливо, уже залишили Харків далеко позаду. Можливо, проїжджали повз знайомі місця, яких він ніколи більше не побачить.

Він заплющив очі.

У пам'яті виникла квартира. Стіл біля вікна, чорнильниця, стопка паперу, книжки на полиці. Він згадав, як іноді сердився на власну повільність, як перекреслював цілі сторінки, як відкладав роботу, щоб приготувати чай.

Тоді йому здавалося, що часу попереду багато.

До місця призначення вони прибули наступного дня.

Коли відчинили кузов, у вічі вдарило бліде денне світло. Письменник примружився й побачив огороджену територію, кілька довгих бараків, сторожові вежі та людей у робочому одязі.

Над усім висів важкий дим.

— Выходи! Быстрее!

В'язні один за одним спускалися на землю. Дехто ледве тримався на ногах після дороги. Один чоловік упав, але конвоїр наказав йому підвестися й штовхнув прикладом у спину.

Письменник ступив на мерзлу землю.

Він не знав, як називається це місце. Не знав, скільки людей тут перебуває і скільки вже не повернулося звідси. Але швидко зрозумів, що тут не збираються пояснювати правила тим, хто щойно прибув.

Їх вишикували біля воріт. Працівник табору перевіряв документи, а інший записував номери.

— Фамилия, имя, отчество?

Письменник назвав те, що було в документах.

Чоловік звірив запис із папкою й поставив позначку.

— Профессия?

— Письменник.

Той підняв очі.

— Не спрашиваю, кем вы себя считаете. Спрашиваю, кем работали.

— Письменником.

— Здесь будете работать там, где скажут.

Йому видали номер, грубий одяг і пару взуття, яке виявилося завеликим. Потім повели до барака.

Усередині стояли двоярусні нари. Між ними залишалися вузькі проходи, а біля дверей лежала купа дров. Повітря було важким від людського подиху, вогкості й запаху давно не праного одягу.

— Вільне місце там, — показав один із в'язнів.

Письменник поклав свої речі на верхню полицю й сів.

— Новенький? — запитав чоловік із сусідніх нар.

— Так.

— Звідки?

— З Харкова.

Чоловік кивнув.

— Тут багато звідти. Із Києва теж. Та й з усієї України.

Він говорив неголосно, ніби боявся, що навіть стіни можуть донести його слова.

— За що вас?

— За літературу.

Сусід гірко всміхнувся.

— У нас тут ціла бібліотека таких.

— Ви теж писали?

— Ні. Учителював. Навчав дітей української мови.

Він назвався, але письменник не встиг запам'ятати його ім'я: бараком пройшов наглядач і наказав усім виходити на перевірку.

Перші дні минули в роботі.

Письменника направили на важку фізичну працю. Руки, звиклі до пера й паперу, швидко вкрилися мозолями. Від холоду німіли пальці, від виснаження паморочилося в голові. Він намагався не відставати від інших, хоча кожен рух давався дедалі важче.