Лист без адреси

Зима прийшла непомітно.

Одного ранку письменник прокинувся й побачив, що на маленькому вікні барака зсередини наріс іній. Біля дверей стояло відро з водою, поверхня якої вкрилася тонкою кригою. Люди прокидалися повільно, неохоче, намагаючись бодай кілька хвилин не залишати тепла своїх нар.

Він уже не пам'ятав точної дати. У таборі календарем слугували зміни погоди, чергові перевірки й кількість днів, які вдавалося пережити без хвороби.

Після зникнення вчителя минуло кілька тижнів. Ніхто не знав, куди його забрали. Одні казали, що перевели до іншого барака, інші — що відправили на важчі роботи. Письменник не вірив жодній із версій, але й не мав підстав заперечувати їх.

Він продовжував працювати.

Руки боліли, спина майже не розгиналася, а кашель, який спочатку з'являвся лише вранці, тепер не відпускав протягом дня. Та він навчився розподіляти сили. Якщо вдавалося виконати норму раніше, він намагався трохи перепочити, перш ніж повертатися до барака.

Одного дня під час перевірки його викликали до контори.

У приміщенні було тепло. На столі стояв чайник, біля стіни — шафа з документами. За столом сидів чоловік у формі, якого Письменник раніше не бачив.

— Вы можете получить письмо, — сказав той, не підводячи очей.

Письменник завмер.

— Від кого?

— От родственников. Но сначала проверим содержание.

Йому простягнули складений аркуш.

Папір був пожовклий, на згинах трохи потертий. Почерк він упізнав одразу.

Мамин.

Письменник не розгортав листа кілька секунд. Просто тримав його в руках, боячись, що хтось передумає й забере назад.

— Читайте, — нетерпляче кинув працівник.

Він розгорнув аркуш.

Сину,

я не знаю, чи дійде до тебе цей лист. Пишу, бо не можу більше чекати мовчки. Мені повідомили, що ти перебуваєш у таборі. Не сказали, за що, не сказали, надовго. Я ходила до установи, просила пояснити, але зі мною не захотіли говорити.

Я не знаю, що тобі передати. У квартирі все так, як було. Твої книжки з полиці забрали, але я пам'ятаю, де вони стояли. На столі залишилася подряпина від чорнильниці. Я не стала її витирати.

У нас уже холодно. Я дістала твоє старе пальто, те, яке ти залишив минулого разу. Воно мені завелике, але я все одно тримаю його в шафі.

Не знаю, чи приїдеш на Різдво. Але я поставлю свічку, як завжди.

Бережи себе, сину.

Мама.

Він дочитав і довго не міг скласти аркуш назад.

— Есть ответ? — запитав працівник.

— Я хотів би написати.

— Коротко. На русском.

Письменник підвів очі.

— Я писатиму українською.

Чоловік знизав плечима.

— Тогда сами решайте. Но письмо может не пройти.

Йому дали олівець і аркуш. Письменник сів за стіл. Довго дивився на чисту поверхню, перш ніж написати перше слово.

Мамо.

Він не знав, як пояснити їй, що відбувається. Не міг розповісти про допити, про людей, які зникали, про холод і виснаження. Не хотів лякати її подробицями, яких вона однаково не могла змінити.

Він написав, що живий. Що отримав її листа. Що пам'ятає про обіцянку приїхати на Різдво. Що шкодує, що не може бути поруч.

А наприкінці додав:

Не думай, що я забув дім. Я пам'ятаю кожну дрібницю. Навіть подряпину на столі.

Він підписався й віддав аркуш. 

Працівник переглянув написане, відклав лист убік і поставив на ньому штамп.

— Всё. Можете идти.

Письменник підвівся.

— А відповідь?

— Если дойдёт, получите.

Він повернувся до барака, стискаючи в кишені порожні руки.

Уперше за багато місяців він відчув, що між ним і домом існує хоч якась нитка. Тонка, ненадійна, майже невидима. Але вона була.

Наступного дня біля його нар зупинився незнайомий чоловік.

Він був невисокий, худорлявий, із запалими щоками. На вигляд йому було років сорок. Письменник бачив його раніше на роботі, але вони ніколи не розмовляли.

— Ви з Харкова?

— Так.

— Писали книжки?

Письменник насторожився.

— Колись.

Чоловік сів навпроти.

— Мене звати Степан. Я працював у друкарні. До арешту.

Письменник мовчки чекав.

— Я бачив ваші тексти. Не всі, звісно. Дещо друкували в журналах. У мене вдома були номери, але їх забрали.