Вирок

Його викликали на світанку.

Письменник уже не спав. Останніми ночами сон приходив уривками: кілька хвилин забуття, потім кроки в коридорі, брязкіт ключів, чужий кашель. Він навчився прокидатися ще до того, як відчинялися двері.

— Выходи. С вещами.

Він підвівся.

Речей у нього майже не залишилося. Сорочка, штани, старий піджак, який забрали ще під час першого обшуку й повернули без ґудзиків. Він поправив комір і востаннє оглянув камеру.

Ніхто не запитав, куди його ведуть.

Один із чоловіків лише кивнув. Той, що кашляв, підвів на нього очі, але нічого не сказав. Письменник теж промовчав. Він уже зрозумів, що тут прощання часто бувають коротшими за звичайне привітання.

У коридорі пахло вогкістю, тютюном і чимось різким, схожим на дезінфекційний розчин. Конвоїр ішов попереду, не озираючись. За кілька дверей вони звернули до кімнати, де стояв довгий стіл.

На ньому лежала його справа.

Папка була товста. Значно товстіша, ніж мала б бути справа людини, яка не вчинила нічого, крім написання книжок.

— Садитесь.

За столом сиділи троє. Один перегортав документи, другий щось записував, третій дивився на Письменника з байдужістю людини, яка давно перестала помічати обличчя.

— Вам известно, в чём вы обвиняетесь?

— Мені вже повідомляли.

— Отвечайте на вопрос.

— Так, відомо.

Чоловік почав читати постанову. Слова сипалися одне за одним: антирадянська агітація, націоналістична діяльність, участь у контрреволюційній організації, поширення ворожих поглядів серед інтелігенції.

Письменник слухав і поступово переставав упізнавати власне життя в тому, що йому приписували.

Літературні вечори перетворилися на таємні збори. Розмови про українську літературу — на пропаганду. Неопубліковані вірші — на докази ворожої діяльності. А люди, з якими він колись пив чай і сперечався про книжки, стали учасниками змови, про яку ніхто з них не чув до арешту.

— Признаёте себя виновным?

— Ні.

Чоловік навіть не підняв голови.

— Вы отрицаете показания других обвиняемых?

— Я не знаю, що вони підписували. Але не визнаю того, чого не робив.

— Следствие располагает достаточными доказательствами.

— Тоді навіщо ви запитуєте мене?

На мить у кімнаті запала тиша. Чоловік навпроти повільно закрив папку.

— Вы можете не отвечать. Ваше отношение к обвинению будет отражено в материалах дела.

Письменник більше нічого не сказав.

Йому підсунули кілька аркушів. Він прочитав текст. Там було зазначено, що з висунутими звинуваченнями ознайомлений, але вини не визнає. Унизу залишили місце для підпису.

Він узяв ручку й розписався. Це був не той підпис, якого вони чекали.

До камери його більше не повернули.

Натомість провели до невеликого приміщення, де вже сиділи кілька чоловіків. Один із них тримав у руках кашкет, інший дивився в підлогу. Письменник упізнав серед них літнього чоловіка з вусами.

Він був живий.

Старий помітив його й ледь помітно кивнув.

— Вас теж? — тихо запитав Письменник.

— Схоже на те.

— Що сказали?

— Нічого нового. Тільки тепер усе вже вирішено.

Старий говорив спокійно, але руки його тремтіли. Він поклав кашкет на коліна й провів долонею по потертій тканині.

— Мені дозволили написати доньці, — сказав він після паузи. — Одне коротке повідомлення. Не знаю, чи передадуть.

— Що ви написали?

— Що люблю її. І щоб не чекала на мене.

Письменник відвернувся.

Він згадав власну матір. Уявив, як вона щодня прислухається до кроків на сходах, як перевіряє поштову скриньку, як намагається переконати себе, що затримка з листом нічого не означає.

— Мені шкода, — промовив він.

Старий похитав головою.

— Не треба. Ми всі тут чогось не встигли.

Він хотів додати щось іще, але двері відчинилися. Конвоїр наказав усім підвестися.

Їх повели коридором до іншого крила будівлі.

Вирок оголосили без зайвих пояснень.

Письменник стояв перед столом, а чоловік у формі читав документ, не відриваючи очей від аркуша. Він назвав статті, перелічив звинувачення, згадав свідчення інших заарештованих і його власні рукописи.

Потім пролунало рішення.

Десять років виправно-трудових таборів із позбавленням права листування.

Письменник не відразу зрозумів, що саме почув. Він чекав на продовження, на уточнення, на бодай якусь можливість поставити запитання.