Чужі слова

Молодий поет повернувся під ранок.

Письменник прокинувся від скреготу засуву. Двері відчинилися, і двоє конвоїрів буквально втягнули хлопця до камери. Той ледве тримався на ногах. Його сорочка була розірвана біля коміра, а на щоці темнів великий синець.

— Закройте двери! — крикнув один із конвоїрів.

Металевий засув клацнув.

Хлопець спробував підвестися, але ноги підкосилися. Письменник устиг підхопити його під руку.

— Обережно.

— Не треба... — прошепотів той.

— Сідайте.

Вони допомогли йому дістатися до нар.

Літній чоловік приніс води. Молодий поет жадібно випив кілька ковтків, а потім затулив обличчя долонями.

Ніхто не став розпитувати.

У цій камері вже навчилися розуміти, коли людині потрібні слова, а коли — тиша.

Лише через деякий час хлопець заговорив:

— Вони хочуть, щоб я назвав імена.

Письменник сів навпроти.

— Чиї?

— Усіх, із ким я працював. Кажуть, що ми створили організацію. Що збиралися, обговорювали повстання, готували щось проти влади.

— А ви?

Хлопець сумно всміхнувся.

— Ми читали вірші. Іноді пили чай. Сперечалися, хто краще пише. Один раз навіть посварилися через те, чи може поезія бути без рими.

— І що вирішили?

— Що може. Але сперечалися ще два тижні.

Письменник теж усміхнувся.

На коротку мить вони обоє опинилися не в камері, а в якійсь іншій кімнаті, де пахло книжками, тютюном і свіжим чаєм. Де можна було сперечатися, не боячись, що кожне слово стане доказом злочину.

— Я не назвав їх, — сказав хлопець.

— І правильно.

— Але вони сказали, що знають усе. Що інші вже дали свідчення.

Письменник опустив очі. Ці слова він чув учора. Майже дослівно.

— Вони можуть говорити що завгодно.

— А якщо хтось справді назвав моє ім'я?

— Тоді це не означає, що ви винні.

Хлопець похитав головою.

— Ви так упевнено говорите.

— Я намагаюся в це вірити.

Вони замовкли.

За кілька хвилин молодий поет заснув просто на нарах, навіть не знявши взуття.

Письменник накрив його старою ковдрою. Потім повернувся на своє місце. Він знав, що наступного разу слідчий запитає про нього.

І знав, що мовчати буде дедалі важче.

Наступний допит відбувся через два дні.

Цього разу слідчий не кричав. Навпаки, він був майже привітним. Запропонував письменникові сісти, налив води й навіть запитав, чи добре той спить. Така ввічливість лякала більше, ніж попередні погрози.

— Давайте поговорим спокойно, — почав він російською. — Вы человек образованный. Не глупый. Должны понимать, что происходит.

Письменник мовчав.

— Нам известно, что вы общались с определённой группой писателей. Некоторые из них уже арестованы. Некоторые дают показания.

— Ми спілкувалися з багатьма людьми.

— Не увиливайте. Речь идёт о конкретной организации.

— Її не існувало.

Слідчий дістав із папки кілька аркушів.

— Тогда объясните это.

На папері був надрукований текст. Письменник почав читати.

Це було зізнання одного з його знайомих. У ньому стверджувалося, що літературні зустрічі були прикриттям для антирадянської діяльності, а сам письменник нібито відповідав за поширення заборонених матеріалів.

Він перечитав документ ще раз. Підпису не було.

— Хто це написав? — запитав він.

— Неважно.

— Я хочу знати, хто дав такі свідчення.

— Вы должны подтвердить их достоверность.

— Але це неправда.

Слідчий зітхнув.

— Вы не понимаете, что вам предлагают. Подтвердите показания, назовите ещё несколько фамилий — и ваше положение изменится.

— Я не можу підтвердити того, чого не було.

— Вы можете облегчить себе жизнь.

— Ціною чужого життя?

Слідчий подивився на нього холодно.

— Не надо строить из себя героя. Вы здесь не ради высоких идеалов. Вы просто упрямый человек, который не понимает, когда нужно остановиться.

Письменник опустив погляд на документ.

Він упізнав описані зустрічі. Упізнав навіть кілька фраз, які колись говорилися жартома. Хтось справді міг підписати це. Хтось міг не витримати. І від цієї думки ставало нестерпно.