Реінкарнація 1

Ми сиділи  на тому пагорбі та не вірили, що це з нами сталось.

Вставало Сонце, я пригорнулась до нього, так ми й сиділи довго аж поки не пішов дощ.

Та такий рясний, що Либідь вийшла з берегів, але ми були раді…

Бо знали, що коли Либідь вийде з берегів – місто буде врятоване.

1.Сон наяву   

Коли я думаю як усе було – знову поринаю подумки у вир тих подій, неймовірні відчуття та магію всього,що було навкруги.

   Що таке спека у місті? Це коли нема чим дихати, а сонце усе палить, люди  тікають  на природу, бо саме там є спасіння. Але цього разу було не так.

Напередодні не спалося, не можна було заснути,вже було дуже пізно та коли якось вдавалось

впасти у дремоту – луна знову світила в око, кликала вийти, допоки усе не було  закрите та кімната

стала геть уся чорна та потягнув легкий вітерець з балкону.

…і ось я у Замку…

Я йду через Великий Зал, темно, тільки через вікно , що десь на метрів 15 над головою , проходить

якесь світло, що його ледь достатньо, щоб відчувати предмети. Мені щось потрібно та я знаю, що саме та де його шукати, однак, треба поспішати, бо саме сьогодні мені треба це отримати, тільки сьогодні… Якщо не встигну,все,вже у цьому столітті не зможу.

Та гірше,що за мною йдуть, бо приведу , й вже ніколи не отримаю.

Замок дуже великий, але я вже тут була й все знаю. Знаю, що треба пройти прямо, через

Велику Залу, й от бачу шафу, що в ній ніби посуд та різні речі та двоє дверцят зі скляними вставками.  Простягую руку та відчиняю одну, й беру предмет, а сама ніби уся у білому, легка.

Що це?  Тримаю в руках невеличку шкатулку, відчуття, що  дорогоцінну та ще, - усе це навкруги – моє, знайоме, та ця річ – то моя, має до мене відношення…

Дивлюсь на кришку – а там Лебідь блакитного кольору викладений чимось, наче перламутровий.

Чую, що відчиняються двері й треба бігти. Що робити – переді мною стіна, назад – не можна.

Й тут, починаю підніматись вверх та полетіла…

І от я вже у саду , йду до озера, й бачу Його, як Він піднімається по дорозі та підходить, волосся русяве, густе, красень,  молодий, знаю,- ми  були разом.

Я прийшла до нього, бо маю це зробити, відкриваю шкатулку – й бачу два кільця.

Він бере одне та одягає мені на палець, інше я одягаю Йому.

Раптом усе оживає: ми йдемо разом. Я уся в білому, Він у латах, народ вигукує: «За любов».

А Він мені: «Ми повинні зустрітись, ми повинні зустрітись»…

Тут на вершині пагорбу,  ми тут разом з Ним , разом створюємо неповторну єдність, що вона потрібна не тільки нам, ця єдність ніби потрібна самій природі, лісам, річкам, людям…

 Пригорнув мене до себе, в мене усе затремтіло від його близкості, Він дивиться у очі та ось поцілунок…млосно, яке щастя, що Він поруч ,й  от…

2.Зустріч

Дивлюсь навкруги – я у своїй квартирі, сонце вже встало, відчуття радісного. Ніби, якесь свято було учора – геть нічого не пам`ятаю.

Щось потягнуло пройтись до Святої Софії –Софіївського Собору. А Сонце сьогодні, вже не пече, не парить, таке, весняне, посміхається. Біля Золотих Воріт сидить стара та щось бормоче,

хочу її обійти , але якимось чином чіпляюсь за неї .

-«Знайди його»,- каже стара. Відчуття сюреалізму.

-«Це твій Амулет та провідник»,-Стара бере мою руку та вкладає у руку блакитного камінчика на мотузці.

-«Знайди», - знову каже,-«шукай у стародавнього Лева дороговказ, треба відновити рівновагу».

Знову сюреалізм, ніби вже й стару цю знаю, що вона десь інколи зустрічається мені на дорозі,

та все дивиться на мене, шепоче.

-«Да, думаю – марить. Хай від мене відчепиться».

Та  Стара не відходить та й не зовсім й стара вона як встала: плаття вишукане, волосся руде, очі ніби зелені.

-«Шукай Його, треба щоб у світ прийшло Добро, щоб це Місто стало захищене »,- знову взялась за своє.

- «А я тут до чого»,- кажу.

-«Прийде час, прийде час»,- почала повторювати, та коли я до неї повернулась – десь зникла.

 От такі справи бувають, що ти до них не маєшь ніякого відношення, але вони до тебе мають, та починають керувати тобою, - але я все ж не вірила у всю цю маячню та пішла далі.

Вже на Софіївській Площі згадала, що тримаю блакитного камінця у руці, подивилась, - це ніби камея на шию, на шкіряній нитці, а застібка, то не просто застібка – витвір мистецтва , з камінням та сріблом. А, головне, на Камеї – буду так її тепер називати- побачила Блакитного Лебідя у короні, що  з перламутру викладений…

Отут  усе перегорнулось, наче щось мене бентежить, кличе, млосно якось стало, наче усе навкруги просякнуто бажанням любити, манить, що не можеш всидіти, а все хочеться бігти кудись. Бо там , невідомо де, десь, є те, що потрібно, тільки треба шукати й знайдеш.

-«Шукай»,- сказало щось мені.

-«Шукай» , -шелестіло листя на деревах.

Пішла далі, де цей Лев Стародавній, що ще у школі, особливо у старших класах бігали улітку до нього попити води,бо бив в нього з рота невеличкий фонтанчик та вода падала у малесенький басейн, що там була вода й квіти з рибками  золотими плавали. А вночі, коли гуляли, то й сідали на того Лева, піднімали гамір як молодь, сміялись, обливались водою, - й усе воно нам було до снаги, весело, цікаво.

Підійшла, та так, ніби до себе кажу: «Леве, Леве, а що ж мені шукати? Де?»