Те Що Я Зруйнував

Розділ 26. Спроба повернутися

Двадцять шоста річ у коробці наперсток. Латунний, потемнілий, із таким тонким дном, що посередині протерта дірочка завбільшки зі шпилькову голівку. Крізь неї видно світло.
Скільки голок треба було пропхати, щоб протерти метал? Я не рахував. Знаю тільки, що мати носила його на середньому пальці щодня, скільки я її пам'ятаю. І що він лежав на самому верху скрині, на стосі рушників, ніби хтось поклав його, щоб я знайшов першим.
Скриню я відкрив удома, ввечері, під голою лампою.
Спершу рушники. Десять чи дванадцять, складених рівним стосом, з червоними квітами й чорним візерунком. На кожному в куті виведено ім'я дрібними хрестиками, і на всіх те саме: Параска. Я вдивлявся в нього й не розумів. Так звали мою бабусю? Ні, бабусю звали Ольга. Матір Марія. Батька Степан.
Під рушниками лежав згорток у клейонці, перев'язаний вишитою стрічкою. Усередині було п'ять учнівських зошитів, списаних олівцем дрібним, рівним, старанним письмом людини, якій дали три класи грамоти й більше не дали нічого.
Це були материні записи. Їх було більше, ніж я колись від неї почув слів.
«Народився син. Степан подивився на нього довго й вийшов у двір. Я чула, як він там стоїть. Чотири години. Не плакав. Просто стояв. Мабуть, так він радіє».
Я перегортав сторінки й сам не помічав, що в мене тремтять руки.
«Про Параску не питай його. Це його сестра. Йому було дванадцять, коли вона захворіла. Він бігом через замет по лікаря, а лікар був за п'ять верст. Привів його вранці. Параска вже не дихала. Ольга сказала Степанові одне речення. Я не знаю яке. Вона його ніколи не повторила, але й не взяла назад. Вони прожили в одній хаті ще п'ять років, і за цей час не промовили одне до одного ні слова. Потім він пішов у світ. Вона вишивала її ім'я на рушниках, по літері на рік, бо більше нічого не вміла».
Я сидів, тримаючи зошит обома руками.
Тепер я знав, чиє це ім'я. Знав, чому батько не їздив до бабусі двадцять років, чому не заплакав на її похороні, чому сказав «не встиг». Усе життя він біг через замет і приходив на ранок пізніше, ніж треба.
Далі була сторінка, яку я перечитав сім разів.
«Сьогодні вночі я плакала, а він сказав у темряву: „Пробач“. Одне слово. Я чекала одинадцять років. Не знаю, за що він просив, за себе чи за матір, чи за все. Але мені вистачило. Мені цього вистачить надовго».
Я відкинувся на стільці й заплющив очі.
Одне слово. Я чув його, дитиною, на печі, ту ніч, коли мені було вісім. Не розібрав. Потім усе життя гадав, що це було: прокляття, молитва чи просто кашель. А це було «пробач». Мати чекала його одинадцять років і прожила на ньому до кінця.
Ліда просила в мене одне слово. Я не дав. Мати чекала одного слова і отримала. І їй цього вистачило.
Це розбило мене сильніше за все інше. Не те, що слово було таке просте. А те, що воно справді працювало.
«У бабусиному рушнику знайшла записку. Писала сусідка зі слів Ольги, за два дні до її смерті. „Степане, я не те мала на увазі. Ти біг, як міг. Приїдь“. Він привіз цей рушник із похорону й жодного разу не розгорнув. Я боюся йому сказати. Скажу, коли буде готовий».
Через кілька рядків, іншим олівцем, іншого року:
«Прочитала йому записку. Він мовчав довго. Потім сказав: „Не встиг“. Але плечі в нього опустились, ніби він скинув мішок, який ніс усе життя».
В останньому зошиті записів було мало.
Деякі сторінки порожні, на інших кілька слів. Про мене тут писалось небагато, але кожен запис я прочитав так, як читають вирок.
«Мій хлопчик пише гарно. Мовчить, як батько. Боюсь, що це в крові. Хочу, щоб він знав: слова не псуються від того, що їх сказали. Псуються від того, що їх не сказали».
І нарешті, на передостанній сторінці, писане вже тремтячою рукою, довше й безладніше за все інше:
«Синку. Коли це читатимеш, мене вже не буде. Я просила тебе приїхати, бо хотіла сказати це в очі. Не встигну, мабуть. Не роби, як ми. Скажи першим. Навіть якщо вийде негарно. Ніхто не чекає красиво. Усі чекають лише, що ти скажеш».
Під цим стояв рядок, напевно, останній у її житті:
«Не питай, чому я не казала. Бо ти б відповів: „А ти?“»
Я просидів над цією сторінкою до світанку. Жодних сліз не було. Усе, що я мав, давно википіло й випарилось. Було тільки відчуття, ніби хтось зсередини витягує з мене цвях, який сидів там сорок років.
Вранці я вийшов у двір і довго стояв під вишнею, голою, мокрою. Потім повернувся й подзвонив Марійці. Гнат тоді вже нездужав.
— Мені потрібна адреса, — сказав я. — Ліди. Чи Соломійки.
Марійка мовчала довго. Потім сказала:
— Давно чекала цього дзвінка. Пиши.
Вони давно виїхали з тітчиного будинку, ще коли Соломійка вступила вчитись, і не лишили адреси мені. Лишили її Марійці. Місто, де вони тепер жили, лежало в трьохстах верстах від нашого.
Я їхав потягом, із зошитами за пазухою й наперстком у кишені. Не знаю, навіщо взяв наперсток. Мабуть, хотів мати в руці щось тепле, що колись належало живій людині. Дорогою репетирував. Не розмову, а перші слова. Щохвилини перебирав їх у голові, як чотки.
«Соломійко, я прочитав. Я знаю, чому. Це не виправдання. Я просто хочу залишитись».
Або: «Я не прийшов просити. Я прийшов сказати: мені шкода, і я тут».
Або простіше: «Я тут».
Знайшов я будинок о четвертій дня. Старий, цегляний, у чотири поверхи, із двором, де росла сива берізка і стояла лавка з відламаною спинкою. Дві дівчинки грали в класики. Ліфта не було. Я піднявся на третій поверх, зупинився перед дерев'яними дверима й витер долоні об штани.
Подзвонив.
Двері відчинила жінка.
Сива, невисока, у домашньому кардигані. Обличчя її постаріло, але я впізнав би його на краю світу. Очі такі самі темні, уважні, трохи втомлені. Вона тримала в руці рушник, ніби щойно мила посуд.
— Ліда, — сказав я.
— Ти, — сказала вона.
Ми стояли на порозі, як двоє людей, які зустрілись після довгої подорожі й не знають, хто з них повернувся.
— Можна? — спитав я.
Вона подумала, потім відступила на крок.
— Заходь.
У квартирі пахло лавандою й хлібом. Ліда провела мене на кухню, поставила на стіл чайник, але чаю не налила. Сіла навпроти й склала руки на колінах.
— Батько помер, — сказав я.
— Знаю. Нюра писала Марійці.
— Я знайшов мамині зошити.
— Які?
Я не відповів. Дістав із-за пазухи згорток і поклав на стіл. Вона подивилась на нього, але не торкнулась.
— Я прийшов до Соломійки, — сказав я. — Вона тут?
— Вона вже не живе зі мною. Має свою квартиру. Працює до вечора.
— Можна почекати?
— Можна.
Вона мовчала. Я бачив, що вона зважує, чи казати, і чи казати правду.
— Спершу я тебе спитаю, — нарешті мовила вона. — Тільки чесно. Чого ти хочеш?
Я відкрив рота.
Ось воно. Усі три фрази, які я репетирував дорогою. «Я тут». «Мені шкода». «Хочу залишитись». Вони стояли в мене на язиці, гладенькі й готові. Мені лишалось видихнути.
Я бачив Лідине обличчя, сиве волосся, зморшки біля очей, той самий уважний, терплячий погляд, яким вона колись чекала на сходах. Я бачив мамині зошити на столі. Я чув у голові її голос: «Усі чекають лише, що ти скажеш».
— Передай їй, — сказав я, — що я приходив.
Тиша, що настала після цього, була найдовшою в моєму житті.
Ліда дивилась на мене, не здивована, не розгнівана. У її очах було щось таке, чого я не міг витримати: ніжна, виснажена, безмежна жалість.
— Передам, — сказала вона.
— Дякую.
— Не дякуй.
Вона піднялась і пішла до дверей. Я пішов за нею, не розуміючи, що відбувається, ніби моїм тілом керував хтось інший.
На порозі вона зупинилась.
— Знаєш, — сказала вона тихо, — сімнадцять років тому я просила тебе про одне слово. Ти й тепер прийшов, щоб лишити повідомлення.
— Ліда…
— Я вже не сержусь. Правда. Просто мені шкода.
Вона усміхнулась. Тією самою кривою, втомленою усмішкою, якою колись усміхалась над чистим аркушем.
— Бережи себе, — сказала вона.
Двері зачинились. М'яко, без стуку.
Я спустився у двір і сів на лавку з відламаною спинкою.
Сидів до темряви. Дівчатка розійшлись, у вікнах загорались лампи. Я дивився на третій поверх, на Лідине вікно, де на фіранці ворушилась тінь. Потім на сусідні вікна. Думав: «Котре з них її?»
Коли стемніло зовсім, у двір увійшла жінка в сірому пальті з важкою сумкою. Невисока, з чорним кучерявим волоссям, вибитим із-під берета. Вона йшла швидко, не дивлячись по боках. Я піднявся з лавки.
Вона пройшла за три кроки від мене. Не глянула. У світлі єдиного ліхтаря я побачив лише профіль: довгі вії, чітку лінію носа, і в куточку рота ту саму складку, що була в мене.
Я відкрив рота. Усе, що мав, зібралось у горлі.
Вона зайшла в під'їзд. Двері зачинились.
Я не знаю, була це вона чи ні. Досі не знаю. І, мабуть, це найстрашніше з усього: що я не вирішив навіть цього.
Додому я їхав усю ніч. Дорогою діставав наперсток, дивився крізь дірочку на світло вагонної лампи. Дрібна жовта цятка. Скільки голок, скільки вечорів, скільки мовчазних стібків.
І думав: «Вона ж казала. Усі чекають лише, що ти скажеш. А я сказав: „Передай, що я приходив“».
Це був мій найбільший шанс. І я змарнував його так само, як усі інші. Але найбільше мене мучила не поразка. Мучило те, що тепер я знав, що саме мав сказати. І знав, що знав це заздалегідь.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше