Двадцять перша річ у коробці ґудзик. Сірий, кістяний, з чотирма дірочками, на одній із яких ще тримається обривок нитки. Такі були на Лідиному пальті, тому самому, що було трохи завелике в плечах.
Я знайшов його вранці на підлозі в коридорі, біля порога, і довго не міг зрозуміти, чий він. Потім зрозумів. Підняв, затиснув у кулаку й простояв так, поки в долоні не лишився червоний відбиток.
Цьому дню передувала ніч, коли я не спав. Але сам день почався з тихого звуку, якого я спершу не впізнав.
Я сидів за столом, де й залишився звечора. Лампа блідла, у вікні сіріло, і дерева у дворі стояли чорні, як тушшю намальовані. Пиріг на тарілці зачерствів і потріскався. Чай у чашці вкрився тонкою плівкою.
Звук долинав зі спальні. Тихий, сухий, повторюваний: скрип кришки, шелест тканини, глухий стук речей, що лягають на дно. Я слухав його хвилину, дві, і поволі до мене дійшло.
Вона збирала валізу.
Я підвівся, і ноги мої були такі важкі, що я ледь доніс їх до дверей. Став на порозі. Ліда стояла спиною до мене, біля ліжка, і складала сорочки. Кожну розгладжувала долонею, складала втричі, клала в стос. Рухи в неї були тихі й точні, як у людини, що довго готувалась і тепер просто виконує те, що давно вирішила.
На ліжку лежала стара фанерна валіза, з якою вона колись приїхала в це місто. Я не бачив її роками. Вона зберігалась на горищі, під ганчір'ям, і Ліда мусила діставати її вночі, поки я сидів на кухні. Я навіть не чув, як вона лазила.
— Ліда, — сказав я.
Вона не обернулась.
— Я збираю найнеобхідніше, — відповіла вона рівно. — Решту заберу пізніше, якщо дозволиш. Або не забиратиму. Воно мені не потрібне.
— Куди ти?
— До тітки. Вона живе недалеко. Там є кімната.
— Тітка тебе ненавидить.
— Вона мене терпить. Цього достатньо.
Я стояв у дверях, і слова, які мав сказати, наче змерзли в мені. Усі шість речень, які я перелічував на цих сторінках, стояли за зубами. Я відчував кожне окремо, гладеньке й тверде, як камінці з річки.
— Ліда, я не те мав на увазі, — сказав я.
Вона зупинилась. На мить, не довше. Потім продовжила складати.
— Знаю, — відповіла вона. — Але ти це сказав.
Соломійка вийшла з дитячої о сьомій.
Я почув, як скрипнули двері, і обернувся. Вона стояла в коридорі, у темній вовняній сукні, з маленьким ранцем за плечима, з якого стирчав кінчик вишитого рушничка. Волосся було заплетене, косички закручені бубликами, зовсім як у перший день школи. Тільки замість бантів у них були вплетені прості білі стрічки.
Вона не дивилась на мене. Дивилась на двері.
— Соломійко, — сказав я.
Вона не відповіла.
— Соломійко, послухай. Тато не хотів…
— Я знаю, — тихо мовила вона.
— Що ти знаєш?
— Що ти не хотів. — Вона нарешті підвела очі. — Ти ніколи не хочеш. Воно просто стається.
Цього разу я не знайшов, що відповісти. Вона була дев'ятирічна дівчинка з довгими віями й дорослим поглядом, яка щойно сформулювала моє життя двома короткими реченнями.
Вона підійшла до полиці біля дверей, де стояли її черевики й моя шапка, і обережно, повільно розплела одну косичку. Потім другу. Вийняла з волосся білі стрічки. Вузол, шовк. Стрічки лежали в її долоні, як дві крихітні мертві пташки.
Вона поклала їх на полицю. Рівно, поруч, лицьовим боком догори.
— Мені вони більше не потрібні, — сказала вона.
Не з докором, не з викликом. Просто констатація, як тоді Петрик, як тоді Ліда.
Я мав би підійти, стати на коліна, вхопити її за плечі й закричати: «Не їдь! Я все зміню!» Але мої руки висіли вздовж тіла, як у батька над бабусиною труною.
Ліда вийшла з валізою о пів на восьму.
Вона була в сірому пальті, застебнутому на всі ґудзики до самого горла. Хустка була зав'язана під підборіддям. Обличчя бліде й спокійне, як стіна, пофарбована свіжою білою фарбою.
Вона поставила валізу біля порога й оглянула хату. Довго, повільно, ніби запам'ятовувала. Лампа з синіми квітами. Годинник із боєм. Диван, який вона вибирала два тижні. Вишита серветка на комоді. Фотографія з нашого весілля, у рамці, під склом, де вона в білій сукні посміхається так широко, а я дивлюсь убік.
Її погляд затримався на цій фотографії. На секунду, дві. Потім вона відвела очі.
— Мені знімок не потрібен, — сказала вона. — Лишаю тобі.
Вона підійшла до цвяха біля дверей, де висів ключ від хвіртки. Зняла його. Постояла, зважуючи в долоні важкий залізний ключ, який колись носила на шиї, поки не стерла шкіру. Потім поклала на край стола, на скатертину.
— Хвіртка скрипить, — сказала вона. — Я колись любила цей звук. Тепер не можу його чути. Змасти.
— Ліда…
— Я не кажу, що ти поганий, — перебила вона. — Ти не поганий. Ти навіть добрий. Це найстрашніше. Мені було б легше піти від злого.
Вона підняла валізу. Соломійка стояла поруч, тримаючись за мамину руку, й дивилась під ноги.
— Ліда, — мовив я знову, і голос мій зірвався. — Скажи, що мені зробити.
Вона подивилась на мене. Востаннє, у вічі, довго, лагідно, навіть із якоюсь жалістю.
— Нічого, — сказала вона. — Тепер уже нічого. Я чекала, щоб ти вирішив сам. Ти вирішив.
Двері відчинились, у хату увірвалось холодне повітря з запахом мокрого листя. Ліда пройшла на ґанок, Соломійка за нею. На порозі донька трохи зупинилась, не обертаючись.
— Бувай, тату, — сказала вона.
І вони пішли.
Я стояв посеред кімнати й дивився їм услід у відчинені двері.
Двором ішли дві постаті: одна більша, з валізою, друга менша, з ранцем. Вони не розмовляли. Ішли по вологій стежці між голих кущів, повз вишню, повз грядки, до хвіртки. Ліда відчинила її, пропустила Соломійку вперед. Хвіртка скрипнула, довго й жалібно, як завжди.
Тоді Соломійка обернулась.
Вона стояла в проймі хвіртки, маленька, темна на тлі сірого неба, і дивилась на хату. Не на мене, бо мене не було видно, а на вікна, на двері, на дах. Потім підняла руку.
До рівня плеча. Не помахала, не покликала, просто підняла й тримала, кілька довгих секунд.
Я не бачив цього жесту ніколи, ані в неї, ані в Ліди. Вона не могла його знати. Вона ніколи не бачила діда. Але стояла в проймі хвіртки з піднятою рукою, точно як він на ґанку, точно як я мав би стояти в ту хвилину.
Тоді вона опустила руку й вийшла. Хвіртка зачинилась.
Я чекав, що вона відчиниться знову.
Чекав так довго, що заболіли очі, і дивився на сіру смугу двору, на голу вишню, на мокре листя, що ліпилось до стежки. Чекав, поки вітер не став кидати в шибки дрібний дощ. Чекав, поки годинник не пробив дев'яту.
Я міг би кинутись слідом. Це було легко. Двадцять кроків у двір, десять до хвіртки, потім на вулицю, де вони ще не встигли б далеко піти. Кричати, благати, падати на коліна. Я знав це так само добре, як те, що ранок зараз сірий.
Але ноги вросли в підлогу. Усе тіло мовчало, і я мовчки стояв, слухаючи, як тиша повертається в хату, повільно, безшумно, густо, ніби вона нікуди й не виходила.
Це й був день, коли все зламалося. Не вечір, не слова про те, що я не вибирав. Ранок. Двадцять кроків, які я не зробив.
Ґудзик гріється в моїй долоні. Він маленький, сірий, схожий на дрібний камінь. Я знайшов його, коли нарешті зрушив із місця й пішов зачиняти двері. Він лежав біля порога, там, де Ліда ставила валізу.
Тоді я не знав, що це перше, що вона мені залишила ненавмисно. Усе інше вона залишала свідомо: ключ, знімок, слово. А це відірвалось, коли вона рвучко піднімала валізу, і вона навіть не обернулась.
Через роки, думаючи про той ранок, я зрозумів одну річ. Люди часто кажуть: «Усе зламалося в одну мить». Але нічого не ламається в мить. Ламається в тих хвилинах, що настають після неї, коли ти ще можеш усе повернути, і не повертаєш.
Хвіртка не відчинилась. Я простояв ще довго, а потім пішов до комода, взяв із полиці їхні білі стрічки, склав навпіл і поклав у кишеню.
Відтоді вони завжди зі мною.