Вісімнадцята річ у коробці клаптик цупкого паперу, складений учетверо. Це програмка шкільного концерту, надрукована на дешевому сірому обгортковому папері, з розмитими літерами. Шостим номером у ній значиться: «Соломія. Вірш».
Поруч стоїть олівцем дописаний знак питання. Моя рука. Я не пам'ятаю, навіщо його поставив.
Я пам'ятаю тільки, що до залу дійшов надто пізно. Усе, що я знаю напевно, це що мене там не було, коли вона вийшла на сцену.
Концерт призначили на п'ятницю, на шосту вечора, наприкінці травня.
Соломійці було вісім. Вона вчила вірш уже два тижні й читала його скрізь: у ванній, на кухні, у дворі, навіть уві сні. Я чув його від ранку до вечора і вже знав напам'ять, хоч ніколи не вчив. Вона ходила по хаті, заклавши руки за спину, і гордо декламувала, а я відповідав: «Гарно, доню», не піднімаючи очей від газети.
— Тату, ти слухаєш? — питала вона.
— Слухаю.
— Ні, не слухаєш. Ти завжди так кажеш і не слухаєш.
— Слухаю. Читай далі.
Вона читала. Я кивав. Потім вона йшла, а я знову занурювався в рядки, і через хвилину не пам'ятав, про що там ішлося.
У четвер за вечерею вона обережно спитала:
— Ти ж прийдеш?
— Прийду.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
— Ти не забудеш?
— Не забуду, Соломійко. Я ж сказав.
Вона всміхнулась, і в її усмішці було стільки довіри, що мені на мить стало ніяково. Я відчув, як щось ворухнулось у грудях, і хотів додати: «Я ні за що не пропущу». Але так і не вимовив. Просто доїв суп.
Ліда мовчки дивилась на мене через стіл. Я зустрів її погляд і не зрозумів, що в ньому було: питання чи попередження.
У п'ятницю в редакції все пішло не так.
Спершу не приїхав кореспондент із області, і довелося терміново переписувати колонку. Потім зламалась друкарська машинка, а запасної не було. Потім редактор, збентежений, ходив від столу до столу й повторював: «Номер горить, номер горить, ніхто не йде, поки не здамо».
Я працював із першої до п'ятої, потім до шостої. Часу на чорновик не лишалось. Руки діяли на автоматі, а голова крутилась навколо одного: «Треба встигнути. Треба встигнути».
Я бачив годинник на стіні. Двадцять хвилин на шосту. Ще є час. Побіжу, спіймаю візника, за десять хвилин доїду.
Без чверті шоста. Лишилось дописати кінцівку.
Без п'яти шоста. Редактор поклав мені на стіл ще один аркуш: «Тут правка, терміново».
Я подивився на аркуш. Подивився на годинник. І в цю секунду в голові чітко, майже вголос, пролунала думка: «Це ж лише шкільний концерт. Вона не помітить. Там буде багато дітей. Ліда її підтримає. Я прийду наступного разу».
Це була одна з найстрашніших думок мого життя, бо вона прозвучала дуже розумно.
Я лишився.
Коли вийшов із редакції, було пів на восьму. Місто вже темніло, на вулицях засвічувались ліхтарі. Я біг, не відчуваючи ніг, і в голові повторював: «Може, затягнули. Може, ще не закінчилось. Може, вона ще виступає».
Шкільний зал був порожній. Двері відчинені, в коридорі пахло крейдою й віддалено лунали голоси. Прибиральниця з відром глянула на мене співчутливо.
— Ви на концерт? Закінчився, добродію. Усі розійшлися.
Удома світилось тільки одне вікно, на кухні.
Я зайшов тихо, обережно відчинив двері. Ліда сиділа за столом, з прямою спиною, склавши руки. Перед нею стояла чашка, до якої вона не торкалась. На краю столу лежала програмка.
— Де вона? — спитав я.
— Спить.
— Вже?
— Вона плакала. Заснула.
Я повільно підійшов і сів навпроти. Ліда не дивилась на мене. Її обличчя було таке нерухоме, що здавалося маскою.
— Мені треба було працювати, — почав я. — Номер горів. Редактор сказав…
— Я не питаю.
— Але я хочу пояснити.
— Не треба.
— Ліда, я не навмисне. Це було…
— Знаю.
Вона нарешті глянула на мене. І я побачив, що вона не злиться. Мабуть, це було гірше. У її очах була така глибока, спокійна втома, що мені захотілось провалитись крізь підлогу.
— Вона вийшла на сцену, — тихо сказала Ліда. — Стала посередині, у білій блузці, з тим самим бантом. Почала читати. Спершу голос тремтів, потім окріп. А потім вона зупинилась і подивилась у зал. Шукала тебе.
Я стиснув кулаки під столом.
— Я бачила, як вона шукає, — продовжувала Ліда. — По рядах, по дверях. Довго, ніби хотіла переконатись. Потім нічого не сказала, просто дочитала. До кінця. Спокійно, правильно, жодного разу не збилась. Їй навіть аплодували.
— Ліда…
— Вона зійшла зі сцени, підійшла до мене й тихо спитала: «Тато не прийшов?» Я сказала, що ти, мабуть, затримався. Вона кивнула. Не заплакала. Лише попросила: «Мамо, пішли додому».
Вона замовкла. У кімнаті було так тихо, що я чув, як цокає годинник у сусідній кімнаті, відбиваючи секунди, які хтось навмисне робив довшими.
— А вдома вона плакала, — додала Ліда. — Довго. Я не могла її заспокоїти.
Я не пам'ятаю, як піднявся й пішов до дитячої.
Двері були прочинені. У кімнаті горіла маленька лампадка, і в її м'якому світлі я бачив доньку, що лежала, згорнувшись клубочком, обличчям до стіни. Біла блузка висіла на стільці. Бант лежав на подушці.
Я присів біля ліжка.
— Соломійко, — прошепотів я.
Вона не ворухнулась. Але я бачив, що плечі в неї напружені. Вона не спала.
— Соломійко, пробач мені. Я…
— Ти мене не чуєш, — сказала вона.
Голос у неї був глухий, тихий, повний сліз, але рівний. Це було не дитяче ридання. Це було речення людини, яка довго обмірковувала його.
— Що?
— Ти мене не чуєш, тату. Я тобі тричі казала. Ти кивав, а не чув.
Вона повернулась до мене. Очі були червоні, опухлі, але дивилась вона прямо.
— Ти завжди так, — прошепотіла вона. — Говориш «слухаю», а не слухаєш.
Я не знав, що відповісти. Хотів узяти її за руку, але вона відсунулась.
— Я хотіла тебе побачити, — сказала вона. — Лише побачити. Не обов'язково, щоб ти хвалив. Просто щоб був.
Вона повернулась до стіни й більше не промовила ні слова.
Я сидів на краю ліжка, і в мене в грудях раптом піднялось щось таке гаряче й гірке, що я не міг дихати. Я хотів сказати: «Я люблю тебе. Я винен. Я більше ніколи так не зроблю». Але всі ці слова здавались порожніми, бо я вже казав їх багато разів, і за ними нічого не стояло.
Тому я просто сидів, поки не стихло її дихання. А потім обережно накрив її ковдрою й вийшов.
Ліда чекала в коридорі.
— Ти поговорив із нею? — спитала вона.
— Так.
— І що?
— Вона… сказала, що я її не чую.
Ліда кивнула повільно, майже непомітно.
— Вона має рацію, — мовила вона.
Я стояв перед нею, у напівтемряві, з порожніми руками. Мені хотілося, щоб вона накричала на мене, ударила, виговорила все. Щоб було гучно, зрозуміло, справедливо. Але вона стояла тихо, спокійно, і від цього мені було страшніше.
— Ліда, скажи щось.
— Що саме?
— Що завгодно. Звинувачуй мене.
— Я не хочу тебе звинувачувати, — сказала вона. — Я просто хочу спитати.
Вона зробила паузу, і я відчув, як у мене всередині все напружилось.
— Ти мене любиш?
Питання було таке просте. Такі прості слова. Я чув їх сотню разів у книжках, фільмах, піснях. Але зараз вони лунали інакше, бо задавала їх жінка, яка стояла переді мною вже десять років.
— Звісно, — відповів я.
— Скажи це.
Я розтулив рота.
Я знав слова. Я міг їх вимовити, звичайно, міг. Три слова, нічого складного. Я казав їх Соломійці щовечора. Казав би й Ліді, якби вона була трирічна й сонна.
— Ти ж знаєш, — сказав я.
Вона довго мовчала. Потім тихо, ніби до себе, мовила:
— Знаю. Це й найгірше.
Вона повернулась і пішла в спальню. Я чув, як вона роздягається, як лягає, як тихо поскрипує ліжко. Я ще постояв у коридорі, слухаючи тишу.
Коли я нарешті ліг, вона лежала на самісінькому краю, відвернувшись до стіни. Між нами в ліжку була така широка смуга порожнього простору, що я міг би покласти туди ще одну людину.
Раніше цього не було.
Тепер, через сорок сім років, я знаю, що це був не перший злам. Тріщини з'явились давно, ще під грушею, ще на мосту, ще в день весілля. Але тоді вони були тонкі, ледь помітні, і сховані під штукатуркою буденності.
Тієї ночі штукатурка обсипалась.
Я вдивлявся в темряву й думав про батька. Про його підняту руку. Про слова «вона все життя чекала, що я їй щось скажу». Я бачив перед собою ту саму хату, той самий стіл, ті самі ложки. І розумів, що біжу по колу, а попереду вже видно кінець.
У ту ніч я міг встати. Піти до дитячої, лягти біля Соломійки на підлогу й розповісти їй усе: про Петрика, про Оксану, про свою хату, про страх. Міг розбудити Ліду й сказати: «Я не вмію, але хочу навчитись. Допоможи».
Але я лежав і не рухався. Бо мені було страшно.
Програмка лежить у мене на колінах. Знак питання олівцем у кутку я, здається, поставив зранку, коли тільки отримав її. Тоді я, напевно, думав: «А чи встигну?»
Відповідь я знаю тепер.