Розділ 17. Роки, коли все було добре

Сімнадцята річ у коробці бант. Білий, шовковий, пом'ятий посередині, там, де його багато разів зав'язували й розв'язували. На одному кінці темніє маленька пляма, може, від чорнила, а може, від сльози. Тепер уже не розібрати.
Це її перший шкільний бант. Я тримаю його в долоні, і мені здається, що вона ось-ось вибіжить із кімнати й крикне: «Тату, зав'яжи, у мене не виходить!»
Цей розділ короткий, бо про добрі роки майже нічого не розповісти. Щастя не лишає слідів. Воно проходить, як вода крізь пальці, і тільки потім ти розумієш, що тримав її в руках.
Роки йшли однаково, рівно, як колеса по рейках.
Вранці я вставав першим і розпалював грубку. Ліда годувала Соломійку, потім заплітала їй косички, а доччине волосся пручалося, як живе, і щоранку відбувалась маленька війна, яку Ліда вигравала рівно наполовину. Потім ми снідали втрьох за столом під вікном, і вранішнє сонце клало на скатертину три довгі смуги. Я йшов до редакції, Ліда до своєї роботи, Соломійка до сусідки, яка наглядала за нею вдень.
Мене підвищили. Спершу до завідувача відділу, потім до заступника редактора. Платня зросла, ми купили нову піч, потім гарну шафу, потім диван, який Ліда вибирала два тижні, обмацуючи кожну пружину. На стіні з'явився годинник із боєм. Вечорами він відбивав години, ніжно, глибоко, і хата наповнювалась його м'яким звуком, ніби вона теж дихала.
У моєму житті не було нічого, на що я міг би поскаржитись. Я мав дім, дружину, доньку, роботу, друзів. Гнат часто приходив у гості з Марійкою й двома своїми сорванцями, і наш двір на ціле літо ставав шумним, повним криків, сміху й гуркоту. Я стояв біля паркану, дивився на них і думав: «Ось воно. Усе, чого я хотів».
І справді хотів. Тільки не помічав, що в цьому «усе» чогось бракує.
Найкращим, що мене тоді чекало, був вересень.
Соломійці цього року виповнювалось сім, і ми повели її в школу. Це було перше вересня, яскраве, золоте, з пахощами айстр і свіжовипраних форм. Ліда встала о п'ятій і заплітала доньці дві тугі косички, закручені бубликами, а потім обережно, ніби роблячи щось святе, зав'язала на кожній по білому банту.
— Ось, — сказала вона й відступила на крок. — Тепер ти справжня школярка.
Соломійка стояла перед дзеркалом, у темній формі з білим комірцем, і дивилась на себе серйозно, не усміхаючись. Здавалось, вона зважувала, чи гідна цього вбрання.
— А якщо я не зможу? — раптом спитала вона.
— Що не зможеш?
— Вчитись. Усі такі розумні.
Я присів перед нею, взяв її за плечі.
— Ти зможеш усе, — сказав я. — Пам'ятаєш, як ти навчилась кататись на велосипеді? Тоді теж казала, що не зможеш.
— Але я падала.
— Падала й вставала. Так само буде й тут.
Вона подумала й кивнула, і я побачив, як у її очах розтанув сумнів. Ліда стояла за нею з білою хусткою в руках, і я бачив, що вона ледь стримується, щоб не заплакати. Дивилась на доньку так, ніби не вірила, що це диво належить їй.
У школі було людно, шумно й тісно. Сотні дітей з квітами, сотні батьків із фотоапаратами, директор у чорному костюмі на ґанку. Соломійка міцно трималась за мою руку, а потім, коли пролунав дзвоник, повільно відпустила й пішла за вчителькою, обернувшись лише один раз, у дверях. Я помахав. Вона помахала у відповідь, дрібно, одним пальчиком, і зникла.
Ліда стояла поруч і тихо шморгала носом.
— Вона виросла, — сказала вона.
— Ще ні.
— Вона виросла, Дмитре. Я бачу.
Вона завжди називала мене повним ім'ям, рівно й тихо, ніби кликала людину з іншого кінця хати. Це була її ласка, її тепло. Тільки я тоді не чув, що вона вкладає в це слово.
Я обійняв її за плечі. Мені хотілося сказати: «Я пишаюсь вами обома». Або: «Дякую, що ти в мене є». Але я лише стиснув її плече, і вона зрозуміла.
Так, зрозуміла. Принаймні тоді.
Я ловлю себе на тому, що розповідаю про ці роки так, ніби в них не було нічого, крім світла. Це неправда.
Були дрібні дні, коли ми з Лідою сварилися, і ці сварки зазвичай виглядали невинно. Вона запитувала, як минув мій день, а я відповідав: «Нормально». Вона розповідала про своє, а я слухав одним вухом, бо думав про вранішню статтю. Вона жартувала, а я усміхався на секунду пізніше, ніж треба.
Нічого страшного. Таке буває в кожній сім'ї.
Але одного вечора, коли Соломійка вже спала, я побачив, що Ліда сидить за столом із чистим аркушем паперу й нічого на ньому не пише. Просто сидить і дивиться на білий лист, склавши руки.
— Що ти робиш? — спитав я.
— Нічого. Хотіла написати листа.
— Кому?
— Тобі.
Я здивувався.
— Мені? Ми ж живемо в одній хаті.
— Знаю. — Вона усміхнулась якось криво. — Просто мені іноді легше писати, ніж казати. Ти не любиш, коли я багато говорю.
— Я люблю, коли ти говориш.
— Ні, — тихо відповіла вона. — Ти любиш, коли я говорю сама. Це різне.
Я не знав, що на це відповісти. Стояв посеред кімнати, як школяр, що не вивчив уроку. Вона дивилась на мене спокійно, без докору, і від цього було ще гірше.
— Не слухай мене, — сказала вона нарешті. — Я просто втомилась. Іди спати.
Я пішов. А на столі лишився чистий аркуш. Вранці, коли я зазирнув на кухню, його вже не було.
Тоді я не спитав, чи писала вона зрештою. Тепер розумію, що вона так і не написала. Бо вже вирішила, що слова тут не допоможуть.
Найбільше ці роки пам'ятаються мені однією сценою.
Була неділя, осінь. Ми обідали втрьох, як завжди, за великим столом. Ліда зварила суп із грибами, я нарізав хліб, Соломійка метушилась із ложкою, час від часу відхиляючись, щоб подивитись у вікно на жовте листя.
Ми їли мовчки. Просто так вийшло: кожен думав про своє. Ліда про завтрашній день, я про статтю, Соломійка, мабуть, про щось шкільне. Тільки ложки постукували об тарілки, та годинник відбивав секунди.
Соломійка перша підняла голову.
— А чому ви мовчите? — спитала вона.
— Ми не мовчимо, — відповіла Ліда. — Ми їмо.
— Але ви завжди мовчите, коли їсте.
— Це не завжди.
— Завжди, — наполягала Соломійка. — У Каті вдома всі розмовляють. Вона розповідала, що її тато жартує, а мама сміється. А в нас так тихо, ніби хтось помер.
Ми з Лідою завмерли. Ложка в моїй руці зависла над тарілкою.
— Хто помер? — нарешті спитав я.
— Ніхто. Просто тихо. — Соломійка знизала плечима й повернулась до супу. — Мені не подобається.
Хвилина минула в такому мовчанні, що я чув, як б'ється моє серце. Ліда дивилась у стіл. Потім, не піднімаючи очей, тихо сказала:
— Тоді розкажи нам щось, Соломійко. Що ви сьогодні вивчали?
Донька оживилась, почала розповідати про свою вчительку, про дівчинку, яка принесла в клас їжачка, про літери й цифри. Ліда слухала, ставила питання, сміялась. Я теж намагався. Вставляв слова, кивав. Але в мене в голові звучала одна думка, яка не дозволяла мені слухати:
Я знаю цю тишу.
Я чув її в дитинстві. За столом, під грушею, коли ложки стукали об глину. Той самий стіл, ті самі ложки, та сама відсутність слів. Тільки тепер я сидів на батьковому місці.
Я подивився на Ліду, на її втомлені очі, на руки, які ніжно гладили доньці волосся. Подивився на Соломійку, що запитувала про тишу, яку не мала б знати. І зрозумів, що все, чого я так боявся, вже сталося. Повільно, непомітно, цеглина за цеглиною.
Але я сказав собі: «Це дрібниця. Просто такий день».
І ніхто не заперечив.
Бант лежить у мене на долоні. Пляма на ньому не стерлась за майже п'ятдесят років.
Я пам'ятаю той вечір, коли Соломійка прийшла зі школи й розплакалась, бо одна з дівчаток зачепила її бант і розірвала шов. Ліда дістала голку й нитку, сіла біля вікна, при лампі, і зашила його швидко, ніжно, тихими, точними рухами. Бант повернувся на місце, і Соломійка, витираючи сльози, обійняла маму.
— Дякую, мамо.
— Нема за що.
Я стояв у дверях і дивився. Ліда підвела очі, наші погляди зустрілись, і вона всміхнулась мені. Усмішка була тепла, нічого не вимагала й нічого не питала.
Я теж усміхнувся. І відвернувся, бо раптом відчув, що ось-ось скажу щось. Щось важливе й просте, на що не мав права, бо ніколи не вчився цьому.
Тепер я думаю, що це був останній шанс. Не гучний, не помітний. Просто хвилина, коли двері ще були відчинені.
Я промовчав. Бант висів на стільці, блискучий і білий. А над нами цокав годинник, відбиваючи години, яких залишалось дедалі менше.