Тринадцята фотографія в коробці найбільша, на цупкому картоні із золотим обрізом. Колись її ставили на комод, під скло, а потім засунули в шафу, бо дивитися було важко.
На ній біла сукня. Проста, з довгими рукавами й високим коміром, яку Ліда шила сама, три вечори поспіль, при гасовій лампі. Волосся підняте догори, у руках букетик польових квітів. А за її плечима стіна дощу, густа, сіра, така, що ледве видно будинок.
Ми обоє усміхаємось. Мокрі, у нас прилипли до чола пасма волосся. Стоїмо з тим особливим виразом, який буває в людей, що вирішили не помічати, як усе пішло не так.
Це був найщасливіший день у моєму житті. Так я тоді думав.
Ми розписались у травні, у вівторок, бо в понеділок і середу в загсі були інші пари, а Ліда не хотіла чекати.
— Навіщо тягнути? — сказала вона. — Ми ж усе вирішили.
Вона мала рацію. Усе було вирішено, і я лише підписував. Кімнату нам дали на другому поверсі того ж комунального будинку, де жила й вона, тільки з вікном на південь. Меблі позичили в редакції: стіл, два стільці, залізне ліжко. Ліда повісила на вікно свіжу фіранку й поставила на підвіконня свою герань.
Я написав додому. Довго, на трьох сторінках, чесно й сухо: що одружуюсь, що наречена добра й розумна, що працює в газеті, що ми будемо щасливі. Запросив матір і батька. Не думав, що приїдуть, але не міг не запросити.
Відповідь прийшла за два тижні. Мати писала рівним, обережним почерком, так само як завжди:
«Бажаємо вам щастя й здоров'я. Приїхати не зможемо, не на кого залишити господарство. Вишлю на весілля, що можу. Хай Бог береже вас обох. Батько кланяється».
Усередині лежали п'ятнадцять карбованців, акуратно складені в хустинку, і маленький згорток із домотканого полотна. Я розгорнув. Це була вишита серветка з червоними квітами, схожими на ті, з рушника. А в куті, дрібними хрестиками, стояла одна літера, якої я не зміг прочитати.
Не знаю, чому я не показав її Ліді. Просто сховав на дно валізи.
Наприкінці листа, нижче підпису, стояло ще одне речення, дописане іншим чорнилом, наче вже після того, як лист був готовий:
«Приїжджай восени, поки не пізно».
Я прочитав це двічі й сказав собі, що мати має на увазі збір картоплі. Що вона просто любить, коли я буваю вдома. Що не треба шукати в цьому подвійного дна.
Але подвійне дно було. Я лише не став дивитися.
Гостей було п'ятеро. Гнат із Марійкою, редактор із дружиною, який прийшов зі своїм вином, і стара Лідина тітка, що жила в сусідньому районі й приїхала лише заради того, щоб насупитись у кутку й сказати: «Я так і знала, що через рік будуть діти».
Ярема з третьої кімнати обіцяв прийти, але в останню мить передумав. Я не питав чому.
Оксани не було. Звісно, не було. Але коли Гнат розливав вино по склянках, він раптом нахилився до мене й тихо сказав:
— Вона знає. Я їй написав.
— Навіщо?
— Бо вона мала право знати.
Я нічого не відповів. Лише стиснув склянку так, що пальці побіліли. Гнат дивився на мене прямо, без осуду, але з якоюсь важкою печаллю.
— Вона відписала, — додав він. — Просила передати, що бажає тобі щастя. Сказала, щоб ти не думав нічого поганого.
— І це все?
— Це все.
Я кивнув. Але щось у мені, глибоко, невидимо, тихенько тріснуло. Бо я знав, що за такими простими словами завжди стоїть більше, ніж казали.
Дощ почався вранці й не припинявся до ночі.
Не злива, не буря, а така цупка, холодна, байдужа мжичка, яка заліплює вікна й обличчя й не залишає жодних сподівань. Ліда прокинулась удосвіта, глянула у вікно, і я побачив, як у неї напружились плечі.
— Мокро, — сказала вона.
— Дощ на щастя, — відповів я. — Так кажуть.
Вона обернулась до мене. На її обличчі було щось, що я не одразу розшифрував: не страх, не гнів, а наполегливе бажання, щоб усе вийшло. Вона так боялась, що день буде зіпсований.
— Так, — мовила вона. — Звісно. На щастя.
Вона одягнулась і вийшла в коридор. Я чув, як вона розмовляє з сусідкою, переставляє стільці, шарудить папером. Вона була сповнена енергії, і я дивився на неї, не знаючи, чим можу допомогти.
До загсу ми йшли пішки, під двома парасолями, бо візника не знайшли. Вода стікала по шиях, заливалась у черевики, ліпила на обличчя волосся. Біла сукня Ліди по низу вмить стала сірою від бруду, і вона підняла її рукою, як мантію, і йшла так, вперто, не озираючись.
— Не дивись, — сказала вона мені, коли я зупинився. — Нічого тут бачити.
І я не дивився.
Церемонія тривала хвилин десять.
Жінка за столом із червоною скатертиною читала по папірці щось урочисте голосом, у якому давно не лишилось нічого урочистого. На вікнах дощ розписував довгі нитки. У кутку тихо цокав годинник.
Я стояв поруч із Лідою і слухав, і не розумів жодного слова. У голові була одна думка: «Це справді відбувається. Я справді одружуюсь».
— Чи згодні ви взяти за дружину присутню тут Лідію? — спитала жінка.
Усі повернулись до мене. Ліда теж. Вона дивилась просто, не усміхаючись, і я бачив, як у неї на шиї б'ється жилка.
І я раптом збагнув: це перше велике питання, на яке мені треба відповісти самому. Не «добре», не «чудово», не «не проти». А власне «так».
— Так, — сказав я.
Слово вийшло чітке, голосне. Ліда видихнула.
— Чи згодні ви взяти за чоловіка присутнього тут Дмитра?
— Так, — відповіла вона одразу.
Нас оголосили чоловіком і дружиною. Гнат захлопав так гучно, що жінка скривилась. Ліда стояла поруч, тримаючи мене за руку, і я почув, як вона шепоче:
— Не відпускай.
— Не відпущу, — відповів я.
Ми вийшли на ґанок. Дощ уже ослаб, але повітря було густе, холодне, пахло мокрою землею й бузком. На краю тротуару стояла калюжа завбільшки з озерце. Гнат зазирнув у неї й урочисто оголосив:
— Дивіться, друзі! Наша перша спільна річка!
Усі засміялись. Ліда теж. Вона підійшла до калюжі, нахилилась, обережно розправила сукню, і раптом, до загального жаху, плюснула просто в неї, на всю глибину, піднімаючи хмару бризок.
— Ось! — крикнула вона. — Хай буде, як є! Навіть якщо мокро! Навіть якщо брудно! Це наше!
Вона стояла посеред калюжі, з розтріпаним волоссям і сяючими очима, і я подумав: ось вона, жінка, яка не боїться. Яка бере життя в обидві долоні, навіть коли воно мокре.
І тоді мені стало соромно. Бо я так не вмів.
Фотографію зробив Гнат, у коридорі загсу, під великим вікном, за яким шумів дощ. Він позичив апарат у редакторового небожа й добру годину вмовляв нас стати нормально.
— Усміхніться! — гукав він. — Ви ж щойно одружились! Тут радіють, а не ховають обличчя!
Ліда стала поруч, узяла мене за лікоть. Я випрямився, бо так було заведено. Вона всміхнулась широко, щиро, а я, одразу після неї, трохи спізнившись, відчуваючи, як вмикається звична м'язова пам'ять, вивчена роками в чужих кімнатах.
Гнат натиснув на затвор. Яскравий спалах, шиплячий дим, і все.
— Готово, — сказав він. — Це буде шедевр.
Це справді виявився шедевр. Ліда повісила його над комодом, і ми дивились на нього щодня, не розуміючи, що бачимо.
Тепер, через понад півстоліття, я дивлюсь на нього й помічаю те, чого не помічав. Ліда на фото дивиться прямо в об'єктив, широко, вперто, ніби ухвалила рішення, що це буде щасливий день. А я дивлюсь трохи вбік. Не на неї, не на камеру, а кудись у темряву між вікном і колоною.
Там, куди я дивився, нічого не було. Але тепер я знаю, що саме я шукав. Я шукав вихід.
Тієї ночі, коли гості розійшлись, а дощ нарешті припинився, ми сиділи в нашій кімнаті на краю ліжка. Ліда зняла мокрі черевики й поставила їх сушитися біля грубки. Сукня висіла на спинці стільця, потемніла внизу від бруду. Вона була втомлена, щаслива й трохи розгублена.
— Ну от, — тихо сказала вона. — Ми й одружені.
— Так.
— Страшно?
— Ні.
Вона подивилась на мене пильно.
— Ти справді не боїшся?
Я хотів сказати «ні» й закрити тему. Але в ній було щось таке, що змусило мене зупинитись. Вона не просто питала. Вона чекала.
— Трохи, — зізнався я.
Лідині плечі опустились. Вона усміхнулась, і в цій усмішці було таке полегшення, що в мене стиснулось серце.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую, що сказав. Я думала, що я одна.
Вона схилила голову мені на плече, і ми довго сиділи так, мовчки, слухаючи, як крапає з даху. Це був перший і єдиний вечір, коли я сказав їй правду про свій страх.
Я пообіцяв собі, що це лише початок. Що так буде завжди. Що вона, ця гостра, пряма, сміла жінка, навчить мене говорити. Я клявся собі в цьому, обіймаючи її за плечі, у кімнаті, де пахло мокрою вовною й лавандою.
Я не брехав.
Я просто не знав, яким буду.