Восьма річ у коробці знову фотографія. Чотири хлопці в тісній кімнаті з двома залізними ліжками, скинуті докупи, як мішки. Двоє сидять на підлозі, один на підвіконні, а один посередині, з гітарою без струн, і всі сміються, наче їх щойно розсмішив фотограф.
Я стою скраю, у кутку, прихилившись до стіни. Усміхаюся теж, але трохи пізніше за інших. Видно, що я дивився, як сміються вони, і вчився.
Мені вісімнадцять, і це перша фотографія в моєму житті, де я схожий на людину, якій добре.
Місто зустріло мене такою кількістю звуків, що я оглух. Трамваї дзвеніли, візники кричали, торговки зазивали з усіх боків, десь грала гармоня, десь сварилися, десь сміялися. Я стояв на привокзальній площі з торбою в руках і не знав, куди йти. У нашому селі тиша була така густа, що її можна було різати ножем. Тут вона не існувала взагалі.
Спершу це лякало. Я вчився переходити вулицю, не потрапивши під колеса, вчився читати вивіски, вчився питати дорогу в людей, які поспішали й не зупинялись. Технікум знайшов лише до вечора, і директор, сухорлявий чоловік із жовтими від тютюну вусами, прочитав лист Миколи Івановича, довго дивився на мене поверх окулярів і сказав тільки:
— Ну що ж. Спробуємо.
Мене поселили в гуртожиток, у кімнату на четверо, на третьому поверсі. Двері були зелені, уже облуплені. За ними пахло мокрими шкарпетками, махоркою й свіжою кашею. Хтось грав на гітарі, хтось голосно читав уривки з підручника, хтось сперечався про футбол. Я постояв на порозі, і мені захотілося втекти.
— О, новенький! — гукнув хтось. — Заходь, не стій, як сирота!
Це був Гнат.
Гнат був найгучнішою людиною, яку я зустрів у житті. Низький, кремезний, чорнявий, із такою широкою усмішкою, що вона, здавалося, не вміщалась на обличчі. Він говорив без упину, про все й ні про що, і за першу годину знайомства я дізнався про нього більше, ніж про деяких людей за все життя: що він із шахтарського селища, що мати в нього кравчиня, що вчиться на друкаря, бо любить запах свіжої фарби, що має сімох братів і сестер і жодного не поважає, крім наймолодшої.
— А ти звідки? — спитав він, не перестаючи розкладати мою торбу по полицях.
— Із села.
— Так усі ми з сіл. Із якого?
Я назвав. Він кивнув, ніби чув цю назву сто разів.
— А родина в тебе яка?
Я хотів відповісти, що нормальна. Що батько працює, мати господарює, що все гаразд. Але слова застрягли. Я не вмів розповісти про свою родину так, як він розповідав про свою: легко, з жартами, не вагаючись.
— Мовчазна, — сказав я нарешті.
Гнат розсміявся.
— Оце так характеристика! Ну нічого. Ми тебе розговоримо. Тут у нас ніхто довго не мовчить, не вистачить повітря.
Він мав рацію. За місяць я говорив більше, ніж за всі попередні роки. Не про важливе, звісно. Про те, що готували в їдальні, що задали на завтра, що сказав викладач граматики, що вигадав Ярема з третьої кімнати. Це була розмова-піна, легка, смішна, яка здіймалася над поверхнею життя й нічого не торкалась у глибині. Але мені здавалося, що це і є справжні розмови. Що так вони й виглядають.
Я не розумів, що вчусь користуватися словами, не вимовляючи головного. Що це теж мистецтво, якого не вчили в нашій хаті, і яке виявилось ще небезпечнішим за мовчання. Бо мовчунові принаймні ніхто не вірить. А балакунові вірять усі, навіть коли він нічого не каже.
Перші місяці були найщасливішими в моєму житті, і я це знаю точно, бо пам'ятаю, як хотів зупинити час.
Я вперше жив без страху. Ніхто мене не знав, ніхто не чекав, що я буду таким, як мій батько, чи таким, як мати. У цьому місті я міг стати ким завгодно. Я міг бути веселим, або серйозним, або начитаним, або безтурботним. Я пробував усе, як пробують одяг у лавці, і спостерігав, що мені личить.
У технікумі мене хвалили. Я швидко навчився друкувати, добре писав розпорядження, листи, протоколи. Вчитель словесності, літня жінка з крижаним голосом, якось повернула мені твір і мовчки поклала зверху блискучу червону п'ятірку. Я згадав Миколу Івановича й подумав: ось воно, те, про що він казав. Вийшло.
Увечері ми з Гнатом ходили по місту, дивилися на вітрини, на ліхтарі, на трамваї, що розсипали іскри. Гнат щось розповідав, а я мовчки слухав, і мені було тепло, як тоді, на річці з Петриком. Інколи я ловив себе на тому, що забув про село, про хату, про все, і ця забудькуватість була такою приємною, що я навіть не відчував провини.
Листи додому писав усе рідше. Спочатку щотижня, потім двічі на місяць, потім раз на два. Мати відповідала коротко, рівним, обережним почерком: «Здорова. Дякую за листа. Батько кланяється». Це було завжди. «Батько кланяється». Ніколи «Батько питає», ніколи «Батько хоче, щоб ти приїхав». Лише «кланяється», як стороннім людям.
Я читав ці листи і відчував укол, який швидко минав. Бо навколо було стільки нового, що старий біль не встигав дійти до серця.
Грошей бракувало постійно. Сорок карбованців, зашитих у піджак, розтанули за три місяці. Я шукав підробіток, і Гнат привів мене на станцію, де вночі розвантажували вагони з вугіллям.
Робота була важка. Вугілля в'їдалося в пори, під нігті, у легені, навіть після мийки мої долоні лишалися сірими. Від цього ломило спину, вдень хотілося спати, а на лекціях я ледве тримав голову. Але платили добре, і я мовчки терпів.
Одного разу, у листопаді, коли ми стояли в черзі по заробіток, я побачив чоловіка біля воріт станції. Він сидів на ящику, у драному кожусі, і простягав шапку. Обличчя в нього було сіре, виснажене, а очі дивилися кудись крізь людей. Хтось кидав йому копійки.
— Ходімо, — сказав Гнат. — Не дивися.
Але я дивився. Бо щось у цьому чоловікові нагадало мені батька. Не обличчям, а позою: спиною, зігнутою так само, і руками, що лежали на колінах долонями догори, як у Петрика тоді після ременя.
Я підійшов, дістав із кишені пів карбованця й поклав у шапку. Чоловік не подивився на мене. Тільки кивнув.
— Бережи себе, синку, — сказав він глухо.
Я пішов геть, і мене пройняв холод, хоч у повітрі стояла лише легка мряка. Я подумав: ось так закінчують ті, хто мовчить усе життя. Але думка пролетіла швидко, і до вечора я вже забув про неї.
Так само я забував про все важливе. Безтурботність виявилася теж формою втечі.
Коли настала друга осінь, моє життя вже здавалося мені налагодженим. Мені було дев'ятнадцять. Я мав друга, мав навчання, мав роботу, мав гітару, яку Гнат дозволяв мені тримати, хоч і без струн: струни, казав він, треба заслужити.
Одного вечора в жовтні я йшов із бібліотеки. Лив дрібний дощ, холодний, косий, з тих, що влітає за комір і ніяк не вгамовується. Я притискав до грудей стос книжок, загорнутих у газету, і поспішав у гуртожиток, не дивлячись під ноги.
Раптом хтось налетів на мене, і книжки розсипалися по мокрому асфальту.
— Ой! — вигукнула дівчина. — Вибачте, вибачте, я не бачила…
Вона присіла збирати, і я теж, і наші руки зіткнулися над розкритим підручником, мокрим уже наскрізь.
Я підняв очі.
Вона була молода, з розтріпаним світлим волоссям, з якого стікала вода. На носі й щоках, ледь помітно, наче хтось скропив їх золотим борошном, густо сиділи веснянки. Вона сміялася, не соромлячись, одночасно вибачалася, і я не міг відвести від неї очей.
Так починається наступна фотографія.