Розділ 5. Лист, якого я не відправив

П'ята річ у коробці не фотографія. Це конверт.
Він лежить на дні, під знімками, і став майже такого ж кольору, як пилюка. Папір зіпрілий, клапан давно відклеївся й не тримається, а на лицьовому боці виведено олівцем, нерівно, дитячою рукою, одне ім'я й назву містечка, якого я ніколи в житті не бачив.
Я тримаю його і не розкриваю. Мені вісімдесят один, я пережив похорони, розлучення, порожні роки, а цей конверт лякає мене більше за все. Бо там лежить тринадцятирічний хлопчик, який хотів бути чесним і не зміг.
Адресу я дізнався восени.
Бабуся Петрика, стара глуха жінка, що жила на нашому кутку, одержала листівку. Вона не вміла читати, тому ходила з нею по сусідах, і дійшла черга до нашої хати. Мати прочитала їй уголос, а я стояв за дверима і ловив кожне слово. Там було про шахту, про тісний барак, про те, що Петрик пішов у ремісниче училище, а ще, на самому кінці, тонким почерком: «Низький уклін усім добрим людям».
Адреса стояла внизу, у кутку. Я повторював її про себе цілий вечір, як молитву, а вранці вирвав аркуш із шкільного зошита й записав, поки не забув.
Потім три дні писав листа.
Це були найважчі три дні в моєму житті. Я ніколи нічого не писав, окрім диктантів, і тепер не знав, з чого почати. «Дорогий Петрику» здавалося фальшивим. «Привіт» занадто легким. Я мучився над кожним рядком, закреслював, переписував, рвав і починав знову. Мати бачила мої обривки в печі й нічого не питала.
Нарешті я написав просто. Без вступів, без вибачень, без красивих слів. Тільки те, що було правдою:
«Петрику, це був мій камінь. Я тобі цього не сказав. Пробач».
Усього три речення. Дві години я дивився на них, і мені здавалося, що вони важать як три валуни. Але вони були мої, чесні, і я вперше в житті відчув щось схоже на полегшення. Я склав аркуш. Перо сойки, те саме, з-під подушки, я хотів вкласти в конверт теж, бо воно все одно було його. Потім склеїв клапан хлібним м'якушем і написав на лицьовому боці ім'я й адресу.
Лишилося найпростіше: віднести на пошту.
Найближча пошта була в райцентрі, за дев'ять верст. Я вирушив рано, ще до того, як батько вийшов у двір, сказавши матері, що йду по сіль. Вона глянула на мене довше, ніж зазвичай, і кивнула.
Конверт лежав у мене за пазухою, і весь шлях я відчував його грудьми, як маленьке гаряче серце. Ішов швидко. Дорога була суха, осінь стояла золота, повітря пахло димом і сухим листям. Я проходив повз поля, повз лісосмуги, повз мовчазні хутори, і мені було легко. Так легко, як тоді на річці.
Поштове відділення виявилося низьким цегляним будиночком біля базару. Усередині пахло сургучем і сухим папером, за ґратчастою віконницею сиділа жінка у вовняній хустці, а на стіні висів годинник із великим маятником. Він відлічував секунди так голосно, що я чув їх горлом.
Збоку, біля дверей, стояла синя скринька з вузькою щілиною. Я підійшов до неї, дістав конверт і підніс до отвору.
Мені лишалося тільки розтиснути пальці.
Це було б так просто. Одна секунда, один рух. Конверт упав би в темряву, і наступного тижня Петрик, мій колишній друг, розкрив би його десь у далекому гуртожитку. Він прочитав би три речення і, може, пробачив би. Може, відписав би. Може, ми навіть зустрілися б колись, дорослі, і посміялися б над усім цим.
Я стояв біля скриньки, мабуть, хвилин десять. Може, більше. Жінка за віконницею перестала писати й дивилась на мене з цікавістю.
— Ти листа кидати чи ні? — спитала вона нарешті. — Скринька не кусається.
Я озирнувся. Крім мене, у відділенні не було нікого.
І тоді мені стало страшно. Не так, як буває страшно від болю чи від батькового погляду, а тихо, глибоко, зсередини. Я подумав: а якщо Петрик не відповість? А якщо відповість, але грубо? А якщо він прочитає й засміється? А якщо вже забув мене і навіть не пам'ятає, про що йдеться? Тоді моя чесність виявиться смішною, непотрібною, а я залишуся ні з чим.
Слова «а якщо» виявилися сильнішими за мою відвагу.
Я опустив руку і сховав конверт назад за пазуху.
— Передумав, — пробурмотів я.
Жінка знизала плечима й повернулась до своїх паперів. Я вийшов на вулицю, де ярмаркові торговки вже складали ятки, і довго стояв на сонці, не знаючи, куди йти. Конверт гарячою цеглою лежав біля серця.
«Завтра віднесу, — сказав я собі. — Просто сьогодні не вийшло».
Я не відніс його ні завтра, ні післязавтра.
Лист переходив із кишені в кишеню, потім потрапив у шухляду, потім під подушку. Кожного разу, коли я його бачив, я казав собі: «Ось зараз, ось на тому тижні». Минав тиждень, потім місяць, потім рік. Адреса вже втратила сенс, бо Петрик, мабуть, тричі змінив місце. Лист поступово перетворювався з відвертого вибачення на докір, який я кожного дня носив із собою.
Одного разу мати знайшла його, коли міняла солому в моєму матраці. Я повернувся зі школи й побачив, що вона стоїть із конвертом у руках біля мого ліжка. Вона дивилась на нього, не відриваючи очей.
— Це ти писав? — спитала вона тихо.
Я не знав, що відповісти. Серце калатало так, що я чув його у вухах. Хотів сказати: «Так, це Петрикові, я хотів вибачитись, але не зміг, мамо, допоможи мені». Усе це було в мене в горлі, готове вилетіти.
— Ні, — сказав я. — Не знаю, чий це.
Мати довго дивилась на мене. Вона знала, що я брешу. Я бачив, що знає. В її очах було щось таке, що я зрозумів тільки через десятки років: це була жалість, змішана з таким самим соромом, бо вона впізнала в моїй брехні свою власну.
— Ну, — сказала вона й обережно поклала конверт назад під подушку. — Нехай лежить.
Більше про лист ми не говорили ніколи.
Тепер я сиджу з ним у руках, а за вікном темніє. Конверт досі міцно склеєний хлібним м'якушем, який за майже сімдесят років скам'янів. Я міг би розкрити його, зайшовши ножем під клапан. Прочитати ті три рядки. Побачити свій тринадцятирічний почерк.
Але я не можу.
Дивно, що найстрашніше в усій цій історії не те, що я не відправив листа. Найстрашніше те, що я знаю, що там написано. Я пам'ятаю кожне слово. «Це був мій камінь. Я тобі цього не сказав. Пробач».
Я ношу ці слова в собі майже сімдесят років, і за цей час вони не змінилися ні на букву. Вони такі ж чесні, як були. Такі ж запізнілі.
Я кладу конверт у коробку, навмисно під інші фотографії, щоб не бачити. А потім повільно, як заведено в моїй родині, роблю вигляд, що нічого не було.
Бо так учила мене мати. Так учив батько. Так я навчив сам себе, дуже добре, на все життя.