Розділ 4. Друг, якого я зрадив уперше

Четверта фотографія шкільна. Її зробили навесні, перед самими канікулами, коли вчитель зібрав усіх на подвір'ї біля школи. Нас там з чотири десятки: старші стоять у заднім ряду, менші сидять попереду, по-турецьки, на витоптаній траві.
Я знаходжу себе не одразу. Мені дванадцять, я стою скраю, трохи позаду інших, ніби готовий будь-якої миті зникнути з кадру. А за три місця від мене стоїть він. Руда голова, веснянки на пів обличчя, коліна, як завжди, подерті. Петрик єдиний на всій фотографії дивиться не в об'єктив, а кудись убік, і в його погляді вже тоді було щось таке, що хотілося наздогнати.
Це наша остання спільна фотографія. Я ще не знаю, що за місяць усе зміниться.
Тієї весни ми були нерозлучні. Школа стояла за три версти від нашого кутка, і ми щодня ходили туди разом, а назад вертали довгою дорогою, повз луг і стару вербу над потоком. Петрик знав, у якому гнізді скільки яєць, у якому дуплі живе сова, де на горбі найраніше розтане сніг. Я не знав нічого, але вмів слухати, а для Петрика це було найголовніше.
— Ти б знав, ким міг стати? — казав він, лежачи на траві й дивлячись у небо. — Я тобі кажу, льотчиком. Он, бачиш, шуліка? Він же не махає крилами. Він просто тримається на повітрі. Колись і ми так зможемо.
— Ми не зможемо, — відповідав я.
— Ти не зможеш, — сміявся він. — А я зможу.
Він був такий певний, що я майже вірив. Часом уночі, коли хата поринала в мовчання, я думав: от би поїхати разом із ним у місто, вчитися на льотчиків, і щоб ніхто не питав, чому ми такі тихі.
Перо сойки досі лежало під моєю подушкою. Я ніколи нікому про нього не казав, навіть Петрикові. Це була моя маленька таємниця, і мені здавалося, що поки вона зі мною, між нами нічого не зміниться.
Усе сталося в звичайний день, ближче до кінця травня.
Ми виходили зі шкільного подвір'я, коли Петрик побачив ворону. Вона сиділа на паркані й дивилася на нас спокійно, зухвало, ніби знала, що ми їй нічого не зробимо.
— Дивись, — сказав Петрик і підняв камінь. — Бачиш, як вона дивиться? Наче вона тут господиня.
Він замахнувся й кинув. Камінь пролетів повз, ворона лише відскочила на кілька кроків. Петрик засміявся, підібрав ще один.
— Давай ти.
Я не хотів. Я ніколи не кидав каміння в птахів, бо думав про перо під подушкою. Але Петрик дивився на мене так, ніби від цього залежало все, і я не зміг відмовитись. Підняв камінь, примружився й кинув.
Камінь злетів високо. Ворона знялась і полетіла геть, але я цього вже не бачив. Бо перш ніж вона піднялась, я почув дзвін.
Це було гучно, сухо, ніби лопнув сам день. Камінь, який я кинув, пролетів над парканом і влучив у віконце школи. Не в класне, а в те маленьке, на горищі, де вчитель Микола Іванович зберігав наглядні посібники й свої рукописи. Шибка розсипалася на тисячі блискучих скалок.
Ми завмерли.
— Ходімо, — прошепотів я.
Але було пізно. Двері школи відчинилися, і на ґанок вийшов вчитель. Високий, худий, у пенсне, з тонкими губами, які ніколи не посміхались. Він подивився на розбите віконце, потім на нас. На мене, на Петрика, і на камені, що лежали біля Петрикових ніг.
— Хто це зробив? — спитав він.
Голос у нього був тихий. Він ніколи не кричав. Але від цієї тихості мені стало холодно.
Я відкрив рота. Слово стояло в горлі: «Я». Я знав, що треба його сказати. Одне слово, всього одне. Але тієї самої миті я побачив Петрикове обличчя.
Він дивився на мене. Не з докором, не зі страхом, а ніби чекав. І я зрозумів, що він знає, що це був мій камінь, що він бачив, як я кидав, що він мене не видасть. Але чекає, чи я скажу сам.
А я згадав мовчання нашої хати. Згадав материні тремтячі руки під фартухом і батькове «Хто його пустив?». Згадав шестирічного себе під грушею, який вперше промовчав.
І я промовчав знову.
— Це він, — сказав хтось із гурту дітей, які вже збіглись. — Петрик каміння кидав. Я бачив.
Вчитель повільно повернув голову до Петрика.
— Це правда?
Я чекав, що Петрик скаже: «Ні, це він». Я навіть, пам'ятаю, подумав, що так і буде, і приготувався. Серце моє билося так, що я ледве чув власні думки.
Але Петрик подивився на мене ще раз, довго, і сказав:
— Так. Це я.
Цього ж вечора мати Петрика прийшла до нашого двору. Не зайшла, а стала біля воріт, і я бачив із вікна, як вона щось тихо говорила моїй матері. Мати слухала й кивала. Потім вона повернулась у хату, глянула на мене й нічого не сказала.
Я знав, що вона знає. Я не розумів звідки, але знав. Може, по моєму обличчю, може, по тому, як я не міг дивитись їй в очі. Мати нічого не питала, і я нічого не казав. Ми обоє зробили вигляд, що нічого не сталося.
А наступного дня я побачив Петрика.
Він сидів на лаві біля школи, зовсім сам, і руки його лежали на колінах долонями догори. Я не одразу зрозумів чому, а потім побачив червоні смуги: розпухлі, злі, від пальців до зап'ястка. Його били ремінцем, і, мабуть, довго.
Він підвів на мене очі. Я стояв за кілька кроків і не міг ні рушити, ні заговорити.
— Не дивись так, — сказав він. — Мені не болить.
— Петрику…
— Нічого, — перебив він. — Я просто хотів подивитись, скажеш ти чи ні.
Я мовчав. Він дивився на мене ще мить, а потім тихо додав, ніби про щось зовсім звичайне:
— Я знав, що не скажеш.
Це було гірше за будь-який докір. Він не звинувачував, не кричав, не плакав. Він просто констатував, як лікар констатує діагноз. Що я такий. Що мене вже не змінити. Що він давно все знає про мене, навіть те, чого я сам ще не знав.
Він підвівся й пішов. Не швидко й не повільно, ніби йшов у сторону, куди дорога вже була вирішена.
Ми більше не розмовляли. Не тому, що посварилися, а тому, що сказати було нічого. Він здоровкався зі мною кивком, я відповідав кивком. На шкільному подвір'ї ми обминали один одного, як чужі.
У середині літа його родина виїхала. Батько Петрика дістав роботу на шахті, десь далеко, і вони завантажили вози й рушили вдосвіта, поки ніхто не прокинувся. Я чув скрип коліс крізь сон і не підвівся. Не вийшов, не помахав, не сказав ні слова на прощання.
Коли я нарешті вибіг на дорогу, там уже стояв лише пил, золотий у ранковому сонці. Воза вже не було видно.
Я повернувся в хату, дістав із-під подушки перо сойки й довго дивився на нього. Сіро-блакитне, з білою цяткою на кінці. Воно було таке саме легке, як тоді, таке саме чисте. Але я раптом зрозумів, що воно більше не моє. Воно було даром друга, якого я не вартий.
Я хотів його викинути, але не зміг. Запхав назад під подушку й довго не діставав.
Петрика я більше не бачив. Не знаю, чи став він льотчиком. Хочу вірити, що став.
Я лише знаю, що він був першим, кого я зрадив. Не останнім, але першим. І що найстрашніше було не те, що я промовчав. Найстрашніше було те, що в ту мить мені стало легше. Бо тиша, як виявилося, захищає. Вона рятує від покарання, від сорому, від болю. Я заплатив за неї другом, але тоді здавалося, що ціна невелика.
Мені було дванадцять. Я не знав, що рахунок за цю тишу прийде багато років потому. Що я заплачу за неї набагато дорожче, ніж одним другом.